**Святкове сукня невістки**
— Як ти смієш, Марічко?! Як смієш мою весільну сукню приміряти?! — голос Вікторії Степанівни тремтів від обурення. Вона стояла в дверях спальні, вчепившись у одвірок білими від напруження пальцями.
Марія обернулася, не встигнувши до кінця застебнути блискавку на спині. Біла атласна сукня облягала її струнку постать, підкреслюючи талію, а широкі фалди лягали до підлоги м’якими хвилями.
— Вікторіє Степанівно, я… просто хотіла подивитися, чи підійде… — лепетала дівчина, червоніючи до коренів волосся. — Тарас сказав, що можна…
— Тарас сказав?! — свекруха увійшла до кімнати, стиснувши кулаки. — Мій син не мав права дозволяти тобі чіпати мої речі! Це для мене святе! Розумієш? Святе!
Марія поспішно почала розстібати сукню, але блискавка заклинила. Чим більше вона тягла, тим міцніше застрягав замок.
— Вікторіє Степанівно, допоможіть, будь ласка, я не можу зняти…
— Не смій рвати! — скрикнула жінка. — Якщо пошкодиш — не пробачу ніколи! Стоїть спокійно!
Пальці свекрухи тремтіли, коли вона обережно звільняла замок. Марія відчувала, як напруга випромінювалася від цієї худущої жінки з туго затягнутим у пучок волоссям.
— Ти взагалі розумієш, що це таке? — шепотіла Вікторія Степанівна, акуратно знімаючи сукню з плечей невістки. — Це не просто шматок тканини! У цій сукні я вінчалася з батьком Тараса… Царство йому небесне…
Марія мовчки одягала свій простий светрик. У дзеркалі вона бачила, як свекруха ніжно розправляє кожну складку на сукні, перевіряє, чи не зім’ялося дещо.
— Пробачте, — тихо промовила Марія. — Я не хотіла вас засмутити. Просто весілля через місяць, а в мене немає грошей на сукню…
Вікторія Степанівна різко повернулася.
— А хто тебе змушує заміж виходити, якщо немає грошей? Думала, мій син тебе утримуватиме? Він сам ще дитина!
— Ми любимо одне одного, — прошепотіла Марія.
— Любов! — зневажливо фукнула свекруха. — На любов квартиру не знімеш і дітей не нагодуєш! Мені теж здавалося, що кохаю, а потім все життя в злиднях прожила!
У коридорі почулися кроки, і до кімнати увійшов Тарас. Високий, світловолосий, він одразу відчув напругу.
— Що трапилося? Мам, чого ти така червона?
— Запитай краще у своєї нареченої, що вона тут витворяла! — Вікторія Степанівна повісила сукню до шафи й грюкнула дверцятами.
Тарас подивився на Марію, потім на матір.
— Марічко, ти сукню приміряла?
— Я ж казала тобі, що хочу подивитися… Ти сказав, що мамі буде байдуже…
— Я думав, її не буде вдома, — збентежено промовив хлопець.
— Ось як! — Вікторія Степанівна розвела руками. — Значить, ви тут за моєю спиною домовилися! У моєму домі, з моїми речами!
— Мам, ну чого ти розпалюєшся? Сукня ж просто висить, нікому не потрібна!
У кімнаті повисла тиша. Вікторія Степанівна повільно повернулася до сина, і Марія побачила, як змінилося її обличчя. Біль, глибокий і давній, відобразився в очах жінки.
— Нікому не потрібна? — вона промовила дуже тихо. — Зрозуміло. Значить, і я нікому не потрібна, і мої спогади, і те, що мені дороге…
— Мам, я не те хотів сказати…
— Знаєш що, сину, — Вікторія Степанівна випрямилася, — живіть, як хочете. А моєї сукні не чіпайте. Краще збирайте гроші та купуйте свою.
Вона вийшла з кімнати, і Марія почула, як хлопнули двері на кухню.
— От тепер і влетіли, — зітхнув Тарас. — Вона ж місяць зі мною не розмовлятиме.
— Тарасе, а чому вона так? Я ж нічого погане не зробила…
Тарас сів на ліжко, потер обличчя руками.
— Це довга історія, Марічко. Мама… вона після смерті батька зовсім іншою стала. Раніше була веселою, сміялася. А тепер ось… Всі речі батька зберігає, як у музеї. І цю сукню… Іноді дістає, гладить, розмовляє з нею…
— Розмовляє?
— Так. Думає, я не чую. А я в дитинстві якось підслухав. Вона розповідала сукні, як сумує за батьком, який він був хороший… Моторошно, звісно, але я її розумію.
Марія присіла поруч із нареченим.
— Може, мені з нею поговорити? Пояснити, що я не хотіла образити?
— Спробуй. Тільки обережно. Вона зараз зла…
На кухні Вікторія Степанівна різко рубала капусту для борщу. Ніж стукав по дошці так, ніби вона колола дрова.
— Вікторіє Степанівно, можна увійти?
— Заходь, раз уже прийшла, — не піднімаючи голови, відповіла свекруха.
Марія нерішуче підійшла до столу.
— Я хотіла вибачитися. Серйозно, не хотіла вас засмутити. Просто… у мене мама померла, коли я була маленькою, а тітка,І тоді Вікторія Степанівна взяла Марію за руку, мовчки витерла сльозу, і вони разом пішли до столу — так, немов це було початок їхньої спільної родини, а не кінець суперечки.