**Щоденник**
“– Оленко Миколаївно, як ви могли таке допустити?” – обурено кричала сусідка Валентина Степанівна, розмахувала руками у коридорі нашої комунальної квартири. – “Ви ж мати! Я можна бути байдужою до того, що коїться із вашою донькою?”
“Тихше, – прошипіла Олена Миколаївна, озираючись. – Усіх сусідів розбудите!”
“Та мені байдуже! Хай усі знають, яка ви мати! Марічка вже третій місяць із кімнати не виходить, насилу їсть, а ви робите вигляд, ніби нічого не сталось!”
Мати щільно стиснула губи й увійшла у кімнату, грюкнувши дверима. Валентина Степанівна ще постояла, потім так само пішла собі, гучно сопнувши.
У кімнаті було душно й тихо. Марійка лежала на ліжку, відвернувшись до стіни, вдаючи, що спить. Мати підійшла до вікна, розчинила його навстіж. Осіннє повітря вривалося в кімнату, шевелячи фіранки.
“Марійко, вставай. Пора обідати”, – тихо промовила Олена Миколаївна.
Донька не ворухнулася. Мати сіла на край ліжка.
“Я знаю, що ти не спиш. Давай поговоримо?”
“Про що?” – глухо відповіла Марійка, не повертаючись. – “Усе вже сталося.”
“Сталося та й ні. Життя ж не зупинилось. Треба щось вирішувати.”
Дівчина різко повернулася до матері. Обличчя бліде, очі спухлі від сліз.
“Що вирішувати, мамо? Що? Він одружується на тій Яринці з університету! А я дурна сиділа й чекала, поки він диплом отримає!”
“Доню, нащо так мучити себе? – мати гладила її по волоссю. – Значить, не судилося. Знайдеш іншого, хорошого.”
“Іншого? – Марійка сіла й дивилася на матір порожнім поглядом. – Мамо, ти не розумієш. Я ж…”
Вона завагалася й знову відвернулася.
“Що, донечко? Кажи.”
“Нічого. Просто боляче.”
Олена Миколаївна зітхнула й підвелася.
“Лягай поки. Але ввечері обов’язково повечеряєш. Зовсім схудла.”
Мати пішла готувати обід. Марійка лишилася лежати, втупившись у стелю. У животі щось тягнуло й кололо. Вона поклала руку на живіт через тонку сорочку.
“Що ж нам тепер робити?” – прошепотіла.
На кухні дзвінко лунали каструлі, смерділо цибулею та картоплею. Її трохи нудило, як і щоразу останні тижні.
Ввечері зайшла тітка Іринка, молодша сестра матері. Працювала медсестрою в лікарні й була єдиною у родині, хто мав медичну освіту.
“Ну що, Оленко, як наша хвора?” – запитала, знімаючи плащ у передпокої.
“Лежить, нічого не їсть. Зовсім мене замучила”, – поскаржилася мати.
“А до лікаря водила?”
“Та куди її поведеш? Встати не хоче.”
Тітка зайшла до кімнати.
“Привіт, племіннице. Як справи?”
“Нормально”, – буркнула Марійка.
“Ну-мо, повернись до мене”, – різко сказала тітка. – “Дай подивлюся.”
Дівчина неохоче підкорилася. Тітка уважно оглянула її, потім взяла за руку й перевірила пульс.
“Коли востаннє їла як слід?”
“Не пам’ятаю.”
“А місячні коли були?”
Марійка здригнулася й стрепенулася.
“Не знаю…”
“Як це? Згадуй.”
“Ну… давно. Місяці два тому.”
Тітка нахмурилася.
“Вставай. Підем у ванну.”
“Навіщо?”
“Перевіримо дещо.”
Дівчина мляво підвелася. Ноги були ватними, у очах темніло.
“Ох…” – вона схопилася за стіну.
“Що таке?”
“Голова крутиться.”
Тітка допомогла їй дійти до ванної, зачинила двері.
“Роздягайся”, – коротко наказала.
“Навіщо, тіточко?”
“Роби, що кажу.”
Марійка повільно зняла сорочку. Тітка оглянула її, обмацала живіт.
“Так, одягайся.”
Вони повернулися. Тітка сіла на стілець, довго дивилася на племінницю.
“Марійко, скажи чесно. У тебе з тим хлопцем щось було?”
Дівчина почервоніла.
“Що ви маєте на увазі?”
“Ти прекрасно розумієш. Були у вас близькі стосунки?”
Вона опустила голову й кивнула.
“Були.”
“А запобігали?”
“Він казав, що все під контролем, що знає, як треба…”
“Зрозуміло. Марійко, ти вагітна.”
Слова зависли в повітрі, ніби вирок. Дівчина сиділа нерухомо, наче не усвідомлюючи почутого.
“Що?” – перепитала вона.
“Вагітна. Місяців три вже.”
Марійка закрила обличчя руками й заплакала. Тітка обняла її.
“Ну годі, годі. Не ридай так.”
“Що ж мені робити? – схлипувала вона. – Він же одружується на іншій! А я… я…”
“Спочатку треба точно переконатися. Завтріка їдемо до лікаря. Потім вирішуватимемо.”
“А мати дізнається?”
“Поки нікому не кажи.”
Тітка пішла, а Марійка просиділа до ранку, не знаючи, що думати. У голові миготіли спогади – про Богдана, про їхні зустрічі, про те, як він обіцяв одружитися, коли закінчить навчання.
Вранці вони поїхали до лікаря. ДіагнозМарійка подивилася у вікно на опале листя, відчуваючи, як у ній завмирає маленьке життя, що так і не стало частиною цього світу.