— Оксано Миколаївно, я вам востаннє кажу! Або прибираєте своє барахло зі сходової клітки, або я сама все винесу на смітник! — гукала Наталка Степанівна, розмахувала руками перед дверима сусідки. — Що це за безлад? Якась іржава дитяча коляска, старі коробки, а тепер ще й велосипед притягли!
— Наталко, та заспокойся! — відповіла Оксана Миколаївна, визираючи з-за дверей. — Коляска онучці потрібна, збирається на дачу. А велосипед — Андріїв, він же спортом займається!
— Який Андрій? Твоєму онукові вже тридцять! Коли він востаннє на цьому велосипеді їздив?
— Тобі яке діло? Ми нікого не чіпаємо!
— Як не чіпаєте? Я вчірі об нього спіткнулася, ледь не впала! Нога досі болить!
Оксана Миколаївна зітхнула і зачинила двері. Вона знала — Наталка так просто не відчепиться. Сусідка була з тих, хто вважає своїм обов’язком наводити порядок у всьому будинку, вказувати іншим, як жити, і взагалі лізти не у свою справу.
А почалося все півроку тому, коли Оксана Миколаївна переїхала до доньки в місто. Квартира дісталася їй після смерті свекрухи — невелика, але затишна. Донька Іринка наполягала, щоб мати продала свій будиночок у селі й перебралася ближче.
— Мам, ну що ти там сама сидиш? — умовляла вона. — Магазин далеко, лікарня далеко, а якщо щось трапиться? Тут і лікарі поряд, і я частіше навідуватимусь.
Оксана Миколаївна довго спротивлялася. Дім був її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куточок був пройнятий спогадами. Але здоров’я стало підводити — і вона здалася.
Переїзд виявився клопітким. Стільки всього накопичилося за роки! Оксана Миколаївна не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитяча коляска, в якій возила всіх онуків, книжкові полиці, зроблені чоловіком власноруч, старі фотографії у рамцях.
— Мам, ну куди ти це все везеш? — обурювалася Іринка. — У тебе ж квартирка маленька!
— Знайду куди поставити, — наполягала Оксана Миколаївна. — Це ж пам’ять!
І справді, дещо довелося залишити на сходовому майданчику. Тимчасово, звісно. Вона все збиралася розібрати: щось віддати, щось викинути… але руки не доходили.
Наталка Степанівна одразу почала виказувати невдоволення. Спочатку натяками, потім — відверто.
— Оксано Миколаївно, а довго у вас тут музей буде? — питала вона, показуючи на коляску.
— Та я скоро розберу, — відповідала Оксана Миколаївна, — просто часу не вистачае.
— Час у всіх однаковий, — сухо відрізала Наталка.
Оксана Миколаївна не любила конфліктів. Вона завжди намагалася жити з людьми мирно. У селі всі знали одне одного, допомагали, у гості ходили. Тут було інакше. Люди жили, ніби за кам’яними стінами — віталися на сходах, і не більше.
— Слухай, Наталко, — вирішила вона домовитися, — може, не будемо сваритися? Я справді скоро все приберу. Просто Іринка обіцяла допомогти, а в неї зараз на роботі аврал.
— Та скільки можна чекати? — не здавалася Наталка Степанівна. — Вже півроку минуло!
— Не півроку, а чотири місяці, — підправила Оксана Миколаївна.
— Та однаково! Я хотіла по-хорошому, а ви не розумієте!
У цю мить двері сусідньої квартири відчинилися, і з’явилася сива голова Марії Іванівни.
— Дівчата, що трапилося? — поцікавилася вона тихо.
— Та от, Марусю, — звернулася до неї Наталка, — Оксана Миколаївна сходи завалює всяким непотрібом, а прибирати не хоче!
— Я не казала, що не хочу! — заперечила Оксана Миколаївна. — Я сказала, що приберу!
— Коли? — наполягала Наталка.
— Та що ви як собака на кістку! — не витримала Оксана Миколаївна. — Нікому ці речі не заважають!
— Мені заважають! — скрикнула Наталка. — І не тільки мені! Марія Іванівна, скажіть — хіба нормально, коли на сходах смітник?
Марія Іванівна збентежено подивилася на обох сусідок.
— Не знаю… — пробурчала вона. — Мені особисто не заважае…
— Ось бачите! — зраділа Оксана Миколаївна. — Маруся — розумна людина, вона розуміє!
— Маруся просто боїться правду сказати! — огризнулася Наталка. — А я кажу як є!
— Дівчата, будь ласка, — попросила Марія Іванівна, — не сваріться. Живете ж поруч…
— Гаразд, — погодилася Оксана Миколаївна, — давайте не будемо. Наталко, я тобі обіцяю — до вихідних все приберу. Добре?
— До вихідних? — перепитала Наталка. — А сьогодні який день?
— Середа.
— Значить, у вас три дні. Якщо до неділі тут ще щось стоятиме — я сама все викину.
— Та як ти можеш? — обурилася Оксана Миколаївна. — Це ж мої речі!
— А сходи спільні! — відрізала Наталка і грюкнула дверима.
Марія Іванівна співчутливо подивилася на Оксану Миколаївну.
— Не ображайтесяА коли Марія Іванівна одужала, вони втрьох посадили біля під’їзду яскраві айстри, і тепер сусідки разом пили вечірню каву, сміялися з Наталкиних гострих фраз і вже не пам’ятали, через що колись сварилися.