Записка на холодильнику
Ганна Василівна прокинулась о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Встала, накинула халат і поплелася на кухню ставити чайник.
На холодильнику білів аркуш паперу, прикріплений магнітиком у вигляді сонечка. Дивно, учора ввечері його там не було.
Ганна Василівна зняла записку і ввімкнула світло. Почерк незнайомий, незграбний, ніби писала людина непризвичаєною рукою.
«Ганно Василівно! Пробачте за клопіт. Я ваша сусідка із квартири навпроти. Звати мене Оксана. Мені дуже незручно, але більше ні до кого звернутися. Чи можна попросити у вас трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 35. Дякую велике. Оксана Петрівна Лазуркевич.»
Ганна Василівна нахмурилася. Сусідка з тридцять п’ятої? Але там живе сім’я з дітьми, Шевченки. Вона точно знала всіх мешканців під’їзду напам’ять, адже була старшою по будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку і почала готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Оксана потрапила до квартири? І чому вона не чула, що Шевченки виїхали?
Після сніданку Ганна Василівна вдяглася і вийшла у під’їзд. Постояла бляВона притулила вухо до дверей тридцять п’ятої квартири, але почула лише мертву тишу, і раптом зрозуміла, що магнітик-сонечко з холодильника, який колись подарувала їй онука, теж зник безвісти.