Звичайний день — і розлучення
Оксана поставила на плиту чайник і автоматично протерла стіл, хоч він був чистим. Ранковий ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це сталося звичкою останні місяці. Лише грюкнув дверима — і все. Раніше він завжди заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось ніжне. А тепер… Тепер вони жили як сусіди в комуналці.
Чайник засвистів. Оксана налила собі окріп у улюблену чашку з маками — ту саму, яку Богдан подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Господи, як швидко летить час…
— Мам, де мій синій светр? — у кухню ввірвалася Софійка, старша донька. У двадцять вісім років вона все ще жила з батьками, економила на оренді. — Я ж учора просила постирати!
— На балконі сушиться. Софійко, може, вже час тобі окремо жити? Ти ж доросла…
— Мам, не починай! У мене й так голова болить зранку. — Софійка налила собі кави з турки, яку Оксана приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний став. Учора увесь вечір із кимось по телефону шепотів, а як я зайшла — одразу припинив.
Оксана здригнулася. Вона теж це помітила. І не тільки учора.
— Мабуть, справа робоча, — брехнула вона доньці й собі.
— Та годі, мам! Яка робота о одинадцятій вечора? Він же не хірург. — Софійка знизала плечима й побігла збиратися.
Оксана залишилася наодинці зі своїми думками. Богдан і справді став дивним. Раніше він розповідав їй про все: роботу, колег, плани на вихідні. А тепер мовчить, наче води в роті набрав. І телефон ховає, як школяр двійку.
Ввечері вона вирішила приготувати його улюблені деруни. Може, за вечерею вони поговорять по душі, як колись. Софійка пішла до подруги, вдома нікого не було. Найкращий час для щирої розмови.
Богдан повернувся пізно, близько дев’ятої. Оксана вже перехвилювалася, дзвонила йому кілька разів, але він не брав слухавку.
— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла вона чоловіка у передпокої.
— На роботі затримався. Звіт терміновий. — Навіть не подивився на неї, одразу пішов у ванну.
— Богдане, я деруни спекла, твої улюблені. Поснідаємо разом?
— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванної звучав глухо.
Оксана постояла в коридорі, потім повернулася на кухню. Деруни охололи на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Богдан вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не заглянув. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він замкнувся. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані у вітальні й думала. Про що? Про те, коли все змінилося. Чому стали чужими. Чи не час змінити щось кардинально.
Вранці Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж зазвичай. Оксана навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від стуку дверей.
— Мам, що трапилося? Чому ти на дивані спала? — Софійка стояла на порозі вітальні в халаті, з розкуйовдженим волоссям.
— Так, спина боліла. На м’якому легше. — Оксана встала, почала складати ковдру.
— Мам, не бреши. Я ж не сліпа. Ви з татом посварилися?
— Софійко, не твоя справа. Іди снідати.
— Як це не моя? Я тут живу! І бачу, що відбувається! — Донька сіла поруч. — Мам, розкажи. Може, я допоможу.
Оксана подивилася на доньку. Доросла, працює, заробляє. Може, і справді варто поговорити?
— Ми з татом… стали чужими, Софійко. Він ховається від мене, не розмовляє. А я не знаю, що робити.
— А ти спробувала поговорити серйозно?
— Пробувала. Він мовчить або ухиляється.
— Може, у нього є хтось? — Софійка сказала це тихо, але Оксана почула.
Така думка спадала їй на голову, але вона її проганяла. Богдан не такий. Він сім’янин, порядний. Хоч… Люди міняються.
— Не кажи дурниць, — відмахнулася Оксана.
— Мам, я доросла. Розумію, що між чоловіком і жінкою буває всяке. Особливо після стількох років.
Оксана встала, пішла на кухню готувати сніданок. Софійка пішла слідом.
— Знаєш, що я тобі скажу, мам? Якщо тато змінився настільки, що навіть не розмовляє з тобою, може, варто подумати про… ну, про розлучення.
— Софійко! — Оксана різко обернулася. — Як ти можеш таке говорити?
— А що? Жити з людиною, яка тебе ігнорує? Якби він принаймні сварився — ще куди ні. Але він наче тебе не існує!
— Ми тридцять два роки разом!
— І що? Якщо ці роки нічого не значать для нього, навіщо вони тобі?
Оксана задумалася. Адже донька має рацію. Який сенс триматися за те, чого вже немає? Але як страшно починати все з нуля у п’ятдесят чотири…
Ввечері Оксана наважилася. Вона дочекалаОксана глибоко зітхнула, подивилася на порожню квартиру, де колись був дім, і усміхнулася — нарешті вона стала вільна, як весняний вітер.