— Та що ти розумієш у готуванні! — різко кинула Ганна Михайлівна, вириваючи з рук невістки Олени каструлю. — Гречану кашу варити — це ціле мистецтво!
Олена стояла посеред власної кухні й не вірила своїм очам. Три дні тому свекруха переїхала до них «на час ремонту», а вже встигла перевернути їхнє життя догори дриґом.
— Ганно Михайлівно, — тихо промовила Олена, — це моя кухня. Я сама вирішую, що готувати.
— Твоя? — усміхнулася свекруха. — А хто квартиру купував? Мій син! Отже, і я тут господиня не менш за тебе!
У цю мить щось усередині Олени обірвалося.
В свої сорок два роки вона звикла поступатися. Робота у дитячому садку навчила її терпінню. Але те, що коїлося в її домі, переходило всі межі.
Ганна Михайлівна з’явилася в неділю з трьома величезними сумками.
— Доведеться мені у вас пожити тиждень-другий, — бадьоро заявила вона.
Олег, чоловік Олени, як завжди, коли справа стосувалася матері, перетворився на безхарактерного м’якуна.
— Звичайно, мамо, влаштуйся.
І почалося. Ганна Михайлівна перепрала всю білизну, переставила меблі, викинула половину кімнатних квітів — «пилесосники». На другий день взялася за кухню, викинувши усі «заморські» спеції. Олег мовчав.
— Та годі тобі, потерпи трохи, — сказав він дружині. — Вона ж моя мати. І досвіду в неї більше.
У цю секунду Олена зрозуміла — розраховувати їй ні на кого.
А вранці трапилося те, що стало останньою краплею. Олена прокинулася від запаху гару. Вискочивши на кухню, вона побачила, що на плиті димиться каструля, а Ганна Михайлівна стоїть біля вікна й розмовляє по телефону.
— Ганно Михайлівно! У вас щось горить!
— Ой, та годі, — махнула рукою свекруха.
Олена сама кинулася до плити. Каструля була безнадійно зіпсована.
— Це ж моя улюблена каструля!
— Та й що? Зате каша вийшла справжня, з кірочкою!
У цю мить на кухню увійшов Олег.
— Що тут відбувається?
— А ось твоя дружина кричить через якусь каструлю, — поскаржилася Ганна Михайлівна.
— Олено, — втомлено сказав Олег, — не треба так реагувати. Мама старається для нас.
І тоді щось у Олені зламалося. Вона подивилася на чоловіка, на свекруху, на знищену каструлю.
— Знаєте що, — промовила вона тихо, але дуже чітко, — з мене досить. Ганно Михайлівно, коли ви тут господиня, то й готуйте самі. І прибирайте. І перьте. А я йду до магазину.
— Ти що робиш? — збентежено спитав Олег.
— Те, що мала зробити три дні тому. Захищаю свій дім. А ви, Ганно Михайлівно, можете жити тут. Але за МОЇМИ правилами. Це МІЙ дім, і тут господиня — Я.
— Та як ти смієш! — обурилася свекруха. — Олеже, ти чуєш?
— Чую, — несподівано спокійно сказав Олег. — Знаєш, мамо, Олена права. Це її дім, і вона має право встановлювати тут правила.
Ганна Михайлівна роззявила рота від подиву.
— Але ж я твоя мати!
— Саме тому ти повинна поважати мою дружину та мій вибір, — твердо сказав Олег.
Наступні кілька днів пройшли у напруженій тиші. Ганна Михайлівна ходила з образим виглядом, але правила Олени дотримувалася. За тиждень вона зібрала речі.
— Ремонт закінчився? — спитала Олена.
— Ні, — сухо відповіла свекруха. — Але я вирішила поїхати до сестри. Там… спокійніше.
Олена кивнула. Вона розуміла — свекрузі просто не хотілося жити там, де їй доводилося рахуватися із чужими правилами.
Коли за нею зачинилася двері, Олена відчула не полегшення, а порожнечу.
— Не хвилюйся, — обійняв її Олег. — Мама злопам’ятна, але відходлива. Гадаю, вона зрозуміла, що з тобою жартувати не варто. Він сказав, що завжди знав, що Олена не м’якун, і пишається нею.
Вечером Олена сиділа на кухні з чашкою кави. Її дім. Її правила. Її життя. Вона зрозуміла, що іноді треба показати зуби, щоб тебе поважали. І що справжній чоловік підтримає дружину, навіть якщо доведеться обирати між нею та матір’ю. За вікном розпускалися нові фіалки. Життя тривало, і тепер Олена знала — вона господиня не лише своєї домівки, але й своєї долі.