У кухні запахло накипілим обуренням. Соломія Дмитрівна вдарила долонею об стіл так, що дзенькнули чашки.
— Годі! Більше не можу! — її голос дзвенів, як розбите скло.
Свікор, Борис Григорович, відкладає газету, здивовано піднімає брови.
— Що трапилось, доню? Ти ж ніби не сьогоднішня…
— А те, що я вам не покоївка! — невістка встає, руки в боки. — Ваша мати цілими днями командує, ніби я їй рабиня! А ви мовчите!
У цю мить у кухню входить Марія Степанівна, свекруха. Її проникливий погляд застигає на доньці.
— Що за галас? На весь двір, немов на базарі?
— Ось воно! — Соломія показує на неї пальцем. — «Соломіє, прибери», «Соломіє, звари борщ», «Соломіє, винеси сміття»! Я вам що, наймичка?
Марія Степанівна стискує губи, сідає.
— А хто ж, як не ти? Я вже стара, ноги болять, Борис на роботі… Ти ж молода, здорова…
— Я ТЕЖ працюю! — перебиває Соломія. — В аптеці з ранку до ночі стою, а потім ще й тут — готуй, прибирай, прасуй!
Борис Григорович почухав потилицю, дивиться то на дружину, то на матір.
— Мамо, може, справді, донька втомлюється…
— Ось як! — вибухає свекруха. — І ти тепер проти мене? Рідну матір заради якоїсь…
— Якоїсь?! — очі Соломії спалахують. — Я вашому синові дружина, матір його дітей, якщо Бог дасть! А ви мене «якоюсь» називаєте!
Марія Степанівна відвертається до вікна, мовчить.
— Слухай, Борю, — голос Соломії тепер тихий, але твердий. — Або щось міняється, або я звідси йду.
Тиша.
— Куди це ти підеш? — усміхається свекруха. — До батьків? Вони ж тебе з радістю зустрінуть?
Соломія блідне. Батько досі не пробачив їй цього шлюбу.
— Знайду де!
— Досить дурниць! — Борис бере дружину за руку. — Ми ж родина. Треба домовлятися.
— Саме так! — Соломія вивільняє руку. — Ось мої умови.
Свекруха фыркає.
— Ще й умови ставить! У МОЄМУ домі!
— У НАШОМУ! — підкреслює Соломія. — Борю, скажи їй!
Борис мовчить. Будинок справді записаний на матір.
— Тоді запишемо, — Соломія хапає блокнот. — Перше: готую через день. Тиждень — я, тиждень — ви.
— Що за нахабство?!
— Друге: у нашу кімнату — тільки з дозволу. І мої речі не чіпати.
Це було найболючіше. Марія Степанівна завжди переставляла їхні речі, читала листи.
— А по-третє: раз на тиждень ми з Борею виходимо. Без вас.
— Синка відбираєш! — голос свекрухи тремтить.
— Я — його дружина! Я маю право на свій простір!
Марія Степанівна відвертається. У цю мить вона виглядає не злою — знесиленою.
— …Якщо я погоджуюсь, — починає вона повільно, — що ти мені даси натомість?
Соломія замислюється.
— Називайте мене «Солі». І… я буду чаю з вами пити. Іноді.
Свекруха дивиться на неї.
— «Солі»? Ну що ж… гаразд.
Тієї ночі Марія Степанівна не спала. Можливо, ця дівчина — не лише невістка. Можливо, вона — тепер родина.