Приїхали з валізами
– Та ти з розуму з’їхала! Куди мені ваші валізи подіти?! – кричала Ганна Іванівна в телефонну трубку, махаючи вільною рукою. – У мене однокімнатна, чуєш? Однокімнатна! А вас там скільки, четверо?!
– Мамо, ну не кричи так! – донеслося з трубки голос дочки. – Нас лише троє, Петро залишився у Харкові, у нього сесія. А ми з Іваном та Оленкою лише на тиждень, поки не знайдемо орендну квартиру.
– Тиждень?! – Ганна Іванівна ледь не впустила трубку. – Оксанко, люба, ти уявляєш мої квадратні метри? Тут кіт Рябко місця не знайде! А у вас дитина, їй де спати? На моєму дивані?
– Мам, ми на підлогу постелимо щось, не хвилюйся. Головне, що дах над головою. А Оленка маленька, їй багато місця не треба.
Ганна Іванівна поглянула на свою малогабаритну квартиру. Диван-ліжко, на якому вона спала, старе крісло, що дісталося від покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, який працював через раз. На підвіконні стояли горщики з геранню – єдина радість у цьому тісному просторі.
– Оксанко, ну може, до готелю? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…
– Мам, та що ти! Який готель, коли грошей ледь вистачило на квитки! Слухай, ми вже в поїзді, завтра вранці будемо. Ти лише місце трохи звільни, гаразд?
Гудки. Дочка поклала трубку.
Ганна Іванівна опустилася в крісло, дивлячись на телефон. Оксана з родиною їде з Харкова до Києва, вирішили кардинально змінити життя. Зять Іван обіцяв влаштуватися на гарну роботу в столиці, а поки вони житимуть у неї. У неї, у її крихітній однокімнатній на околиці, де вона ледь сама поміщається.
Рябко, рудий кіт з білою грудкою, потерся об її ноги, муркочучи.
– Ну що, Рябку, – погладила його Ганна Іванівна, – готуйся до мешканців. Тепер нас тут буде, як оселедців у бочці.
Вона підвелася, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях нагромадилися речі, зібрані за довгі роки. Фотографії в рамках, книги, які вона перечитувала кілька разів, вазочки та статуетки, подарунки від доньки.
– ДовеДалі Ганна Іванівна глибоко зітхнула, лагідним рухом витерла куточком хустинки сльозу, що набігла, і почала звільняти місце для тих, кого любила, бо сім’я — це те єдине, що справді вартує будь-яких незручностей.