– Що це ти собі дозволяєш?! – голос Валентини Михайлівни тремтів від обурення. – Мій син жив нормально, доки тебе не зустрів!
– А тепер що, живе ненормально? – Олеся стояла посеред кухні з мокрими від сліз очима, здавлюючи в руках кухонний рушник. – Може, ви поясните, у чому проблема?
– Проблема в тому, що Дениско втратив десять кілограмів! Дивись, у кого ти його перетворила!
Денис сидів за столом, втупившись у тарілку з недоеденим борщем, і явно мріяв провалитися крізь землю. У свої тридцять два роки він почувався підлітком, якого лають батьки.
– Мам, ну годі, – пробурмотів він, не піднімаючи голови.
– Не годі! – Валентина Михайлівна повернулася до сина. – Подивись на себе у дзеркало! Щіки впали, під очима мішки. А все тому, що вона тебе не годує!
– Як це не годую? – спалахувала Олеся. – Я щодня готую! Ось, борщ варила зранку!
– Борщ! – зневажливо пофукала свекруха. – Водичка з буряком. А де м’ясо? Де сметана? Де нормальна їжа для чоловіка?
Олеся відчула, як усе в грудях стислося. Вже півроку, як вона вийшла заміж за Дениса, і вже півроку кожний візит свекрухи перетворювався на скандал. То борщ не такий, то сорочки не так прасувала, то хату не так прибрала.
– Валентино Михайлівно, я стараюся з усіх сил, – тихо сказала вона. – Але в мене робота, навчання заочне…
– Робота! – свекруха розвела руками. – Яка ще робота? Місце жінки – вдома, поруч із чоловіком! А ти десь бігаєш невідомо де, а син мій голодний сидить!
Денис нарешті підняв голову.
– Мам, я не голодний. І худну я, тому що записався у спортзал.
– У спортзал? – Валентина Михайлівна подивилася на сина так, ніби він сказав щось непристойне. – Навіщо тобі спортзал? Ти й без того гарний!
Олеся не витримала і вийшла з кухні. У спальні вона сіла на ліжко і нарешті дала волю сльозам. Як же вона втомилася від цих постійних докорів! Що б вона не робила, для Валентини Михайлівни все було неправильно.
А ж спершу все складалося інакше. Коли Денис уперше привів її знайомитися з мамою, Валентина Михайлівна здалася чемною жінкою. Частувала чаєм, розпитувала про родину, навіть компліменти робила.
Але як тільки пролунало слово “весілля”, усе змінилося.
– Олесю, ти де? – у спальню заглянув Денис. – Мама пішла.
– Нарешті, – схлипнула Олеся.
Чоловік сів поруч і обійняв її за плечі.
– Не звертай на неї уваги. Вона просто до всього звикла.
– До чого звикла? До того, що ти жив із нею до тридцяти двох років?
Денис зітхнув. Ця тема була болючою для них обох.
– Олесю, вона все життя сама. Тато помер, коли мені було п’ятнадцять. Вона все для мене робила.
– Розумію. Але тепер я твоя дружина. Невже не можна знайти компроміс?
– Можна, звісно. Просто потрібен час.
Час. Олеся вже чула це слово сотні разів. Скільки ще часу знадобиться Валентині Михайлівні, щоб прийняти її як частину родини?
Наступного дня Олеся вирішила діяти. Після роботи вона купила продукти і приготувала справжню вечерю із трьох страв. Борщ на яловичому бульйоні, котлети з картопляним пюре й салат. Накрила стіл білою скатертиною, поставила кришталеві келихи.
Коли ввечері прийшов Денис, він ахнув.
– Ого! А що за свято?
– Ніякого свята. Просто вирішила порадувати дорогого чоловіка.
– Чудово вийшло! Пахне, як у мами в дитинстві.
Вони повечеряли при свічках. Денис хвалив кожну страву, і Олеся відчула, що все недаремно. Може, якщо вона старатиметься більше, Валентина Михайлівна змінить своє ставлення.
Але наступного дня свекруха прийшла з новими претензіями.
– Дениско, ти що, вчора пізно лягав? – запитала вона, ледь переступивши поріг. – Очі червоні.
– Нормально лягав, мам. О одинадцятій.
– О одинадцятій! – жахнулася Валентина Михайлівна. – А вставати о сьомій! Це ж знущання над організмом!
Олеся зрозуміла, що справа не в їжі й не в часі відходу до сну. Справа в ній самій. У тому, що вона “вкрала” у матері єдиного сина.
Тоді вона вирішила спробувати інший підхід.
– Валентино Михайлівно, – звернулася вона до свекрухи під час наступного візиту, – а чи не могли б ви навчити мене готувати той самий борщ, який так любив Денис у дитинстві?
Свекруха здивовано подивилася на неї.
– Навіщо?
– Хочу порадувати чоловіка. Ви ж краще всіх знаєте, що йому подобається.
Валентина Михайлівна помовчала, явно роздумуючи, чи не підступ це.
– Ну… Можна спробувати. Тільки у тебе навряд чи вийде так само смачно.
– Спробуємо.
І вони спробували. Валентина Михайлівна диктувала рецепт, Олеся записувала. Потім вони разом пішли на ринок за продуктами.
– Дивись, м’ясо треба вибирати отак, – поясняла свекруха, показуючи на прилавок. – Не дуже жирне, але й не суІ з того дня вони стали не просто свекрухою та невісткою, а справжніми подругами, які разом дбають про щастя своєї сім’ї.