Олена розкачала ніжне пісочне тісто у формі для випічки. Її син Денис із невісткою Марічкою мали приїхати за кілька годин.
Тишу розірвав різкий дзвінок. Олена витерла руки об фартух і підняла слухавку.
— Алло?
— Добрий день, — почувся незнайомий жіночий голос. — Це Олена Іванівна Коваленко?
— Так, я слухаю, — відповіла жінка, неспокійно стиснувши слухавку.
— Мене звуть Ганна Семенівна. Я колишня свекруха Марічки. Вашої невістки.
Олена мовчки присунула кухонний стілець і сіла. «Колишня свекруха?» Думи миттєво звернулися до Марічки, до її рідких, але гірких згадок про минулий шлюб.
— Розумію, — промовила Олена рівно, намагаючись зберегти спокій. — Чим можу допомогти, Ганно Семенівно?
Голос у трубці раптом втратив витонченість, став уїдливим, пронизливим.
— Так от хотіла дізнатися, як у вас поживає наша Марічка? Як поводиться? Гадаю, вам уже набридли її витівки? А ні? Та повірте моєму досвіду — пошкодуєте! Ох, як пошкодуєте, що прийняли цю ледащицю в родину!
— Ганно Семенівно, я вас не розумію. Марічка чудова дівчина. Чого нам шкодувати?
— Чудова?! — скрикнула жінка. — Та ж вона ледачиця! Я підлогу мию щодня, як годиться! А вона? Раз на тиждень — і то через силу! А штори? Ви коли востаннє штори прали? Га? У мене — раз на місяць, святе діло! А вона? Рік пройде — й то не факт!
І готувала… годувала мого бідолашного сина отрутою! Суп – вода, котлети – гума, їсти неможливо! У нього ж від цього шлунок запалився!
— Ганно Семенівно, у них у хаті завжди ідеальний порядок. І готує Марічка чарівно. Я сама вчила її деяким секретам – вона талановита учениця. У нас немає претензій. А шлунок у вашого сина запалювався, мабуть, від горілки!
— Ой, немає претензій?! — завила Ганна, не слухаючи. — Як вона з чоловіком поводилася? Мій син приходить втомлений… ну, вип’є трохи, як усі справжні хлопці! А вона? Замість того щоб налити стопочку, укласти спати – кричала на нього! Скандали влаштовувала! Зовсім безсердечна відьма!
Олена закрила очі. Вона знала від Марічки, що її «трохи п’яний» колишній чоловік міг прийти під ранок, рознести хату, кричати й ображати. І знала свого Дениса – порядного, який не торкався до горілки. Не любив він алкоголь. Зате носив жінці квіти просто так і пишався її робочими успіхами.
— Мій син, Денис, — промовила Олена чітко, наголошуючи на кожному слові, — не приходить додому п’яний. Ніколи. Він поважає дружину та свій дім. І у Марічки немає причин на нього кричати. Вони щасливі.
У трубці повисла важка пауза. Здавалося, Ганна Семенівна набирала повітря для нового нападу. Коли вона заговорила знову, голос був сповнений злости.
— Щасливі? Ха! А ви взагалі знаєте, що вона з дитбудинку? Ми взяли її, хоча я завжди знала – що з них у цих закладах виростає! Недарма ж вона безплідна! Пустоцвіт! Побачите – роки минуть, а онуків у вас не буде! Тоді й зрозумієте, яку гидощу до себе пустили!
— Ганно Семенівно, — голос Олени став твердим, — ви помиляєтеся. У нас у родині – мир, порядок і любов. Я Марічку щиро люблю. Вона поважає мене й називає мамою. Звісно, ми знали, що вона з дитбудинку – та й у чому її провина? Навпаки, я дала їй тепло і материнську любов.
Вона добра, гарна дівчина. А щодо онуків… Ви запізнилися зі своїми «пророкуваннями». У Марічки й Дениса буде дитина. Скоро. Тож ваші побоювання даремні.
Тиша у трубці. Потім – переривчастий, хрипкий вдих. І раптом – схлип. Злість змінилася риданням.
— Дитина? — прохрипіла Ганна, і в її голосі було щось зламане. — Серйозно? А може, не від вашого сина? Га? Ох, Боже… А мій… мій син…
Її плач посилився.
— Він же пропащий! П’є, роботи не має… Живе, як бідак… А мені ж так хочеться онуків! Хоч одного!
Олена мовчала. Жаль стиснув її серце – але не до цієї жінки, а до Марічки, що пережила роки такого життя.
— Ганно Семенівно… — почала було Олена, але та перебила, голос став наполегливим, майже благальним:
— Слухайте… Раптом у неї з вашим Денисом не складеться? Розійдуться? Таке ж буває! Тоді… одразу мені подзвоніть! Обов’язково! Я скажу синові… може, він опам’ятається!
Вона ж тепер, кажете, гарна стала? Готує вміє, порядок любить. Може, повернеться до нас? Ви мені лиш скажіть! Будь ласка! Адже їй нікуди йти, а нас вона вже знає…
Ось і все. Не каяття. Не усвідомлення провини. Відчай жінки, яка побачила: те, що вона вважала сміттям, в чужих руках стало скарбом. І дика, егоїстична надія повернути цей скарб – для свого невдахи-сина. Використати Марічку знову. Як служницю. Як інкубатор для онуків.
— Така невістка, як Марічка, потрібна нам— Така невістка, як Марічка, потрібна нам самим, — промовила Олена рішуче та поклала слухавку, повертаючись до пісочного тіста, що пахло теплом і домашнім затишком.