—Мамо, годі вже читати мені нотації. Ми з Ігорем планували дитинку щонайменше через три роки… Як мінімум через три! Зараз у нас купа проєктів, мрій, навіть поїздка до Туреччини в планах. Ну яка дитина зараз, мам? — У голосі доньки почулося таке роздратування, що Галина Миколаївна поспішила закінчити розмову.
Молоді, красені, амбіційні, з мріями підкорити цей світ. І раптом — несподівана вагітність.
—Донечко, будь ласка, нічого не роби, поки ми не поїдемо до Залісся… — тихо попросила мати.
***
Скільки Оля пам’ятала себе, вони завжди святкували мамин день народження в Заліссі, хоча дівчина не відчувала захвату від цих поїздок: тиха родинна вечеря при свічках, а зранку — відвідування монастиря.
—Тату, а чому на мамин день ми завжди їдемо в це село? Там так нудно!
—Без Залісся не було б ні тебе, ні мами… Ні мене, мабуть. Зрозуміла? —Зрозуміла, — буркнула донька, хоча насправді нічого не зрозуміла.
А того року батька нема — інфаркт. Бачачи, як мати цілими днями плаче, не виходить із кімнати, Оля сама запропонувала поїхати до Залісся на вихідні.
—Олю, я думала, ти ненавидиш Залісся.
—Я тебе люблю, мамо… Поїдемо самі, Ігора з роботи не відпустять.
***
Спекотний духовий спав, і в повітрі розлилося щось чарівне. Галина вийшла на ґанок, вдихнула повними грудьми запах свіжоскошеної трави та суниць.
—Шкода, що Микола цього не бачить…
—Мамо, а пам’ятаєш, як ми з татом пекли торт на твій день? Борошно було скрізь: на кухні, на ґанку, у бесідці, навіть у лазні… А ти не сварилась — просто розсміялась і сказала, що потрапила в казку, — Оля посміхнулась і накинула матері пледа на плечі.
—Донечко, я хотіла поговорити з тобою про твою вагітність.
—За.лишити не можна вби.ти… — Оля гірко зітхонула і завела очима догори. — Мамо, не починай, ми з Ігорем вже все вирішили. Наш вибір — свобода!
—Доню, просто дай мені договорити… — Галина Миколаївна відчула, як у горлі стиснувся ком, а очі заповнив туман. — Ти ж знаєш, що ти пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мала померти під час пологів із 100% ймовірністю.
—Мамо моя… — Оля міцно обняла матір, відчуваючи, як та тремтить.
—Не перебивай… Коли Микола дізнався, що я вагітна, сильно страждав, навіть знову почав курити. Він шалено хотів дітей і мене любив більше за життя. Він одразу сказав, що без мене не зможе жити. Тоді моя подруга Марія запросила нас до Залісся. Я їхала попрощатися з усіма. Та й чоловіка хотіла підготувати. Рішення я прийняла відразу — ти маєш жити на цій землі замість мене.
—Ти заради мене… — Оля дихала переривчасто, намагаючись не розплакатися.
—Рішення прийняла, а як сказати Миколі — не знала. Стала ходити до монастиря, благати Матінку Божу про допомогу, пораду.
Одного разу повертаюся, а у сусідів горить сарай. Бачу, собака забіг у полум’я, вискочив, кинув на землю маленький клубочок і знову кинувся у вогонь. Перекриття почали валитися. Раптом пес з’явився із щеням у зубах. Весь обгорів, очі в пухирях. Підповз до малят, нюхає, чи живі вони. Зрозумів, що не всіх врятував, і знову кинувся у вогонь. Виповз через п’ять хвилин, поклав третього щеня до моїх ніг, торкнувся мокрощокої обличчя, злизнув солону сльозу й… затих.
Микола підбіг, а я реву, притискаю щенят до грудей. Більше він нічого не питав. Зрозумів, що я буду народжувати. Тільки очі в нього були червоні аж до твого народження.
Ти народилася вчасно і цілком здоровою. Лікарі тільки розводили руками й казали, що дива бувають. — Очі матері засяяли, а обличчя, раніше зморщене від турбот, розгладилося.
—Мамо, чому ви ніколи не розповідали мені цю історію?
—Не знаю… Мабуть, ще не настала година.
***
А рівно через рік Оля з Ігорем подарують Галині Миколаївні невеликий дім у Заліссі. Донька сидітиме на ґанку, ніжно притискаючи до грудей крихітного синочка.
—Мамо, це наш найкращий проєкт, наше щастя. Мені страшно уявити, що я могла втратити найголовніше заради якоїсь міфічної свободи.
Галина Миколаївна загадково посміхнеться і тихо прошепоче:
—Недарма ми прожили це життя…