Гості приїхали раптово, Ганна скривилася – синові рада дуже, а от ця метелиця, що кружляє навколо Миколки, а він… якийсь одурілий, рота роззявив, тьфу.
— Мамо, привіт, ми з Олесею в гостину завітали.
— Та вже бачу, — обіймаючи сина й кисло посміхаючись, каже Ганна.
— Мам… у нас новина радісна.
— Яка ж?
— Подали заяву, та-дааам!
— Ох, а що так рано?
— Як то рано? Мам, ти чого? Ми вже рік разом, вирішили розписатися.
— Ну подавали й подавали, ну влаштовуйтесь, мені неквапливо, побіжу в магазин, куплю чогось.
Ганні треба було випустити пару, побути на самоті. Як так вийшло, що Миколка, її ведмежа, виріс, поїхав у велике місто, живе там своїм життям, працює, одружується ось…
— Мамо, який магазин? Ми все купили, продуктів навезли – купу.
Ганна сіла, втомлено опустивши руки. Їй хотілося плакати, лігти на ліжко, як у дитинстві, згорнутись клубком і ридати.
Ця метелиця – так кличуть Ганна наречену сина – ну от, не подобається вона Ганні, хоч що роби. Шумлива якась, а йому б, Миколі, спокійну дівчину, місцеву.
Ось Мар’янка Сірко – яка ж дівчина гарна, тиха, господарська, вивчилася на бухгалтерку, працює, до бібліотеки ходить, у школі за однією партою сиділи – ну чого б не взяти за дружину?
Ну й нехай би в місті жили, до дому приїжджали, онучат привозили.
Сірки – люди хороші, господарі справні, з такими поріднитися – тільки честь.
А він що надумав? Якусь городянку знайшов і волочиться з нею, як із писаною торбою, тьфу, очі б не дивилися, зачарувала хлопця, метелиця.
Молоді виклали продукти — ну тут уже нічого не скажеш: різні шинки, ковбаси, нарізки, чого тільки не навезли, усілякі фрукти, ооой, треба місце звільнити, покласти в холодильник — для особливого випадку.
Треба ж щось приготувати на завтра, сусідів та родину покликати, що вже тепер, хоч може й весілля ніякого не буде, але так належить.
Де ж Гриць? О, обід уже, у польовій їдальні, чи що, поїв? От подобається йому там їсти, та й добре, побіжу збирати що, готувати.
— Мааам, ми на річку побіжимо.
— Біжіть, що я вам…
На річку їй захотілося, кобила городська, якби без неї приїхав, так і город би пополохав, може б батькові допоміг, а з цією принцесою — сидить, на річку їм забаглося…
Увесь день крутилася Ганна, неначе білка у колесі, на завтра людей покликала, стрічини відзначити. Утомилася, прилягла хоч на п’ять хвилин, здається, тільки очі заплющила — відкриває, батюшки, а що таке коїться?
— А це ви що таке робите? А?
— Мам, так ми вечерю збираємо, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю? А на що посуду святкову взяли? Он миски в столі, склянки, ложки, Грицю, а ти що мовчиш?
— А я що? Правильно хлопці роблять — чого та посуда в тебе стоїть, пилиться.
— Та ви з глузду з’їхали? Та як так? Ой, ой-ой-ой, і чарки кришталеві, і салатники, та що таке діється.
— Мамо, та що діється? Що діється-то? Ми накриваємо стіл, готуємо святкову, родинну вечерю, а ти плачеш через свої салатники та чарки?
Ганна махнула рукою і пішла до кімнати, косий погляд кинувши на те, як ця метелиця розкриває привезені делікатеси.
Ось і приберегла для особливого випадку, сумно думає Ганна й, зітхнувши, йде назад — навіщось у кімнату.
— Мамо, переодягайся та за стіл іди, — гукає син.
Виходить, батюшки — і нову скатертину дістали, оой, і фужери, оой, ой, та що таке, роками стояв порцелян, тряслася над ним, а вони…
Виставили все… Гриць-то, Гриць, франт який, дивіться на нього…
Одягнувся, сорочку нову натягнув, три рази тільки надівав, нові штани, зовсім з глузду з’їхав?
— Ганка, ну їй-богу, іди переодягнися, ну, свято ж, син із дочкою в гості приїхали.
— З… з якою дочкою? — проговорила крізь зуби, — зовсім з глузду з’їхали?
— Мамо, ну що ти? — син підійшов до матері, узяв за руки, та вона вирвалась, розлютилася й почала кричати про те, що це її дім і порядки тут встановлюватиме вона.
Кричала про посуд, що взяли без дозволу, про делікатеси, котрі діти привезли в подарунок, і вона хотіла зберегти їх для особливого випадку…
— Так, — Гриць ударив по столу кулаком, — ти чого розревілась, мати?
От де в мене твій особливий випадок сидить, — ударив він ребром долоні по горлу, — віриш, чи ні?
Та що таке, зрештою, ходимо як чумиці, їмо з мисок собачих якихось, п’ємо з кружок довоєнних, зате у нас три сервізи повних, три! Стоять без справи, а ми їмо з мисок, тієї посуди у нас…
У нас, Ганко, а не у тебе, ми разом живемо, і Миколка — він теж наш син, зрозуміла?
І право таке має всІ Ганна раптом усміхнулася, подивилася на всіх за столом, взяла в руки кришталеву чарку і тихо промовила: “Ну що ж, виходить, той особливий випадок — це зараз, і я тепер це розумію”.