— Ти це серйозно? — голос Влада тремтів, але не від подиву, а від спроби не вимовити те, про що потім шкодуватиме. Він сидів на краю дивану, втупившись у коробку із суші, які вони з Яриною так і не почали їсти. — Ти реально купила собі Porsche?
— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоча б назву вивчив, якщо збираєшся це мені докоряти, — відповіла Ярина, навіть не зводячи очей із телефона. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Женеві. Усі у піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитою ванною кімнатою — Ярина на автоматі протерла плитку перед приходом Влада. Хоч уже знала, що це не допоможе.
— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Влад схопився і почав метушитися по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти що, думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти їздитимеш на цьому… космічному кораблі?
— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не у чорта на куличках, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться сидіти у пробці, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понты, Владе. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.
— Ти чула, що сказав батько? — наголошено промовив Влад, немов повторював формулу, яку зубрив усю ніч.
— Так, на жаль, у мене все ще нормальний слух. — Ярина нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездоровий ажіотаж у чоловічому колі». Пряма цитата, до речі.
— Він просто переживає. Він старої закалки.
— Він *засохлої* закалки, Владе. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоча б віддалено нагадує підтримку.
Влад роззявив рота, наче хотів щось сказати, але закрив його знову. Немов у середині у нього сидів радянський телевізор — звук є, картинки нема.
— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж родина. Я міг би…
— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?
Він усміхнувся, але без радості:
— Ага, дякую за довіру.
Ярина зітхнула і подивилася на нього, як дивляться на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримає, але сідати вже страшнувато.
— Владе, в тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без озирання на чиїсь думки, очікування, капризи?
— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.
— Не про гроші, а про внутрішню свободу.
Влад знизав плечима, ніби такі слова викликають у нього алергію.
— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, у що вв’язуєшся.
— Я сподівалася, що вони хоч *мені* почнуть поважати. Або ти почнеш.
Тиша у кімнаті згусла, мов учорашній плов із ларька біля метро. Влад знову сів, звісив голову.
— Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, більш жіночною.
— Ага. І бажано без прав, без думки та з вічною вдячністю за обручку? — Ярина гірко усміхнулася. — Ну, вибач, я не додаток до борщу. Я — самостійна людина, до речі.
Він відвернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Занадто впевнено для кур’єра. Занадто тихо для сусідки.
— Це мама, — зітхнув Влад, підводячись. — Вона хотіла зайти, подивитися, як ми живемо.
— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Ярина підняла біву і встала, поправляючи блузку.
— Просто… будь м’якшою, добре?
— Я й так м’яка, як гель для душу. А тобі пора вчитися бути не губкою.
Двері відчинилися. Ганна Михайлівна увійшла з пакетом із «Сільпо», з виглядом людини, що приходить не у гості, а на ревізію.
— Ну, здравствуйте, голубчики. Ось вам корисний салатик, без нітратів, вам трохи здоров’я не завадить. — Кинула погляд на Ярину, ковзнувши очима по її підборах. — А ви чого такі нарядні? На бал збираєтеся?
— А я завжди така. Не можу собі дозволити виглядати, як пенсіонерка у декреті, — спокійно відповіла Ярина.
— Ти це про кого зараз? — Ганна Михайлівна нахмурилася.
— Про абстрактний образ, не беріть до серця. Хоча, якщо приміряли — значить, підійшло.
— Владику, а ти їй це дозволяєш казати? — обернулася свекруха до сина, ігноруючи Ярину, як офісний принтер у вихідні.
— Він мені не доглядач. І не перекладач з української на родинний, — Ярина пройшла повз, забираючи суші з кухні. — Ви, мабуть, хочете чаю? Або одразу перейдемо до обговорення моєї «негідної» машини?
— Ось ти сама все розумієш, молодець. — Усміхнулася Ганна Михайлівна. — Нам з Миколою Петровичем така машина потрібніша. Ми на дачу їздимо, за городом. А тобі вона нащо — для шику?
— Ага. Ще й— Ага. Ще й для помсти. Вам.
*Кінець.*