Одна жінка закохалася в чоловіка. Відчувала до нього щось особливе. Він їй дуже подобався, приваблював. Вона думала, що це кохання.
І страшно засмучувалася. Чоловік не відповідав їй взаємністю, хоча вона старалася привернути увагу: говорила ніжним голосом, кидала спокусливі погляди, шукала привід поговорити, розстібала верхню гудзик на блузці… Усе робила «так, як треба». Але марно.
До того ж, цей чоловік почав проявляти знаки уваги до іншої колеги. Звичайній, нічим не видовищній жінці, ще й старшій за нього. Вони довго розмовляли, він носив їй каву з автомата, провожав теплим поглядом… А потім став і додому супроводжувати. Підвозив на своїй машині. А та жінка навіть не вміла керувати авто.
Як так? Адже закохана жінка була, здавалося б, привабливішою та молодшою. Але вона не сподобалася. Не викликала відповідних почуттів.
Усе дуже просто. Ця закохана пані нічого не знала і не хотіла знати про чоловіка, який так її вабив. Так, вона знала, що він не одружений. Знала, що зарплата у нього гарна, дуже гарна. І що костюми носить дорогі. І машина дорога. І все. Більше її ніщо не цікавило.
Цікавив сам чоловік. Він був красивий, харизматичний, так хотілося опинитися в його обіймах! І побудувати стосунки. Вийти за нього заміж.
А про що вони тільки базікають із цією невиразною жінкою? Листуются, дзвонять, сидять у машині і не їдуть — усе розмовляють. Це ж не кохання. Це просто балаканина.
А кохання — це й є розмови. І повне розуміння людини. Розмови, коли з півслова тямиш, про що говорить той, хто тобі дорогий. Коли смієшся від жарту, ще не дослухавши його — бо вже зрозумів! Коли спілкуєшся однією мовою і не можеш наговоритися. І коли людина тобі цікава. Уся. Завжди. Від першого зітхання до останнього подиху.
Коли тобі важливо, чи він повечеряв. Як там його батько, чи допомогло лікування? Як спина? А пам’ятаєш той старий фільм про Синдбада-мореплавця, де пластилінове чудовисько ганялося за хоробрим моряком — пам’ятаєш? Надягни теплу куртку, сьогодні похолодало. А в піонербол грали в таборі, пам’ятаєш?
А у Моема є одна фраза — пам’ятаєш? Дивись, листя пожовкло, як старі листи й фотографії. А в мене фіалка зацвіла. Багато років не цвіла, а от — подивись, ожила… А ти в школі був квітникарем, я пам’ятаю. І яктус у тебе зацвів, ти так тоді радів.
Дай-но я лоб потрогаю, нема температури? Щось ти гарячий, мені здалося. Шапку треба вдягати. Вітер.
І обійму тебе. Бо для тебе я живу й дихаю. І ти мій. А я — твоя.
Для стороннього це безглуздий потік слів. Базікання. Дитячий лепет. Та ні. Це мова любові, доступна лише тим, хто справді кохає. Розуміння. Глибока цікавість до особистості й життя іншої людини.
ЗаконАле якщо в серці немає справжнього бажання пізнати душу іншої людини — навіть найкрасивіші слова залишаться порожніми, а кохання так і не стане справжнім.