Морозний вітер різав обличчя, ніби голками, але Тарас не відчував холоду. Усе всередині нього застигло — серце перетворилось на крижаний груд, холодніший за будь-яку заметіль. Він стояв посеред засніженого парку, окутаного вечірніми сутінками, і напружено вдивлявся у перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку постать у яскраво-малиновому комбінезоні. Олесь. Його онук.
Для Тараса цей хлопчик став цілим світом. Стискуючи в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на дзвінок від клієнта. Одна хвилина неуважності — і тепер його серце стискалося від жаху та провини. Він безжально шкодував себе, кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові дзвенів один-єдиний напів: «Я втрачаю його». Останній рік життя Тараса став низкою невимовних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, наче згасла під вагою хвороби. Потім прийшла страшна звістка з Карпат — там загинули його дочка та зять. Батьки Олеся.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною усмішкою була тепер єдиним, що зв’язувало Тараса з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичний біль. Він чіплявся за Олеся, як потопаючий за соломинку. Навіть уявити собі не міг життя без нього.
Паніка наростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Олесь! Олесю! Де ти?!
Відповіддю була лише тиша та свист вітру, що гнав снігову крупу. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто неуважним дідом, що впустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю ховалось за цим криком.
Аж раптом, коли надія вже майже згасала, з боку річки донісся тонкий, наляканий крик. Тарас завмер. Це був голос Олеся. Крик, від якого кров стягнулася в жилах.
Не роздумуючи, він кинувся до берега. Знав, як підступна ця річка. Лід здавався міцним, але під пухнатим снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, метушився маленький силует у малиновому комбінезоні. Олесь.
Серце Тараса впало. Він біг, провалюючись у сугроби, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, цю відстань неможливо подолати. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Розумів: не встигне. Та в цю саму мить, коли відчай уже готовий був його поглинути, із тіні виникла темна постать. Жінка.
Вона рухалася швидко, майже звірино — розпластавшись на льоду, ковзаючи, дісталася до ополонки. Одним рішучим рухом витягнула Олеся на лід, потім потягла його до берега.
Тарас підбіг, вихопив онука зі снігу, притиснув до себе так міцно, як тільки міг. Хлопчик плакав, тремтів. Не кажучи ні слова, Тарас кинув жінці:
— За мною. Додому. Грітися.
Вона мовчки пішла за ним.
У машині, загорнутий у дідів піджак, Олесь поступово заспокоювався. Лікар оглянув його, сказав, що все буде добре. Вдома Тарас поклав хлопчика спати, а сам поволі зайшов у кухню, де його чекала жінка у його старому халаті. Вона виглядала крихкою, знеможеною, з глибоким болем у очах.
— Як вас звати? — спитав він, подаючи чашку з чаєм.
— Наталка.
— Дякую вам. Ви врятували мого онука. Мою єдину скарбничку. Ви навіть не уявляєте, що це для мене означає.
Він хотів всунути їй у руки гроші, але вона відіпхнула долоні.
— Я не зробила нічого особливого. Просто опинилася поруч. Будь-хто так би вчинив.
Тарас бачив, що вона каже правду. Ні жадібності, ні користі — лише втома та сум.
— Можливо, вам потрібна робота? — м’яко спитав він. — У мене є ресторан. Є місце помічниці на кухні. Невелика зарплата, але стабільна. Якщо погодитесь — я буду радий.
Наталка підвела очі, повні сліз.
— Дякую… Так, я погоджуюся.
Минуло кілька тижнів. Тарас був зайнятий турботою про Олеся та роботою. Але все частіше ловив себе на тому, що спостерігає за Наталкою. Вона працювала старанно, з неймовірною акуратністю. ІнІ коли вона несподівано підняла на нього свій погляд, наповнений теплом і вдячністю, Тарас зрозумів — його життя нарешті повернуло колір.