У жіночій консультації, у довгому коридорі, на лавці сиділа стара жінка. Поруч із нею тіснилася худа дівчинка років п’ятнадцяти, у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Вона важко зітхала, а дівчинка озиралася навколо зі страхом. Біля неї стояв пакунок. До них підійшла жінка років тридцяти й сіла поруч.
— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але знеболють. Головне, що швидко — хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть, я сама вперше тут… Боюся теж, якщо чесно. А розумом розумію: дитина ж ні в чому не винна…
— Господи, ось так припекло… Це ж моя онука, у дев’ятому класі вчиться, а хлопець її обдурив, кинув… А вона вагітна. Він і знати нічого не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї нема, я сама її виростила… Ох, лишенько…
— Ба, годі вже, не рви мені серце, і так важко… Он пані сказала — не боляче буде, раз і все…
— Ох, онуко, там же дитина в тебе, жива, а ти — раз і все… Дитина ж ні в чому не винна, правильно пані каже. Знаєш що? Вставай, ходімо додому, виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. А твій Петрик не потрібен, батько, матір йому… Вставай, бери пакунок, ходімо, нема нам тут чого робити.
Дівчинка, ніби цього й чекала, схопила пакунок і пішла до виходу, а бабуся пішла слідом. Жінка на лавці посміхнулася, провівши їх очима, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке там майбутнє, якщо одружитесь… Закінчіть універ, а там побачимо!
— Мам, нам уже по двадцять, не малі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо марнувати гроші — розпишемося й усе, навіщо нам усі ці умовності? Пообідаємо в ресторані з батьками Діми й його бабусею — і все, з друзями потім самостійно відзначимо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.
— Ох, Марічко, чого не зробиш заради улюбленої доньки! Та й треба ж познайомитися з батьками Діми, сватами маємо стати, як-не-як…
— Запросіть їх у гостину, мам…
— Проходьте, будь ласка! Я Юлія, Мар’їна мати. Сідайте за стіл…
Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь бачила. Мати Діми, Галя, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила вона його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім мусив одружитися, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але не жили разом, а згодом розлучилися.
— Знаєте, Юліє, соромно визнавати, але ми ж спершу хотіли позбутися Дімочки… Галя ж ще дитина була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померлаЙ усміхнулася крізь сльози, розуміючи, що колись у темному коридорі саме ця жінка подарувала їй найбільше щастя у житті — Маринку.