Ми розлучалися з дружиною й почали ділити нажите. І тут несподіванка. “Забирай це!” — сказала вона. “Ви з ним — два сапоги пара!”
Так у нашому домі з’явився гарний какаду з котячим ім’ям Маркіз, якого моя мама одразу перейменувала в Кешу.
Цей папуга дістався мені під час поділу майна, хоча й не був спільним, адже жив у її домі до мене.
Кеша був чудовий у всьому, але одна річ нас дратувала: він не говорив. Усі наші спроби витягти з нього хоч слово закінчувалися невдачею. Він мовчав, мов партизан на допиті. Лише дідусь не схвалював наших старань.
“Відчепиться від папуги!” — бурчав він. “Вам більше поговорити ні з ким?”
Мабуть, саме тому вони з дідусем знайшли спільну мову. Дідус любив Кешу за те, що той слухав, не перебиваючи, а папуга з задоволенням схиляв голову, коли дід щось майстрував чи сідав вечорами за стопку горілки.
Зрештою, ми вирішили показати Кешу сусідці, яка тримала двох балакучих хвилястих папуг і вважалася фахівцем з навчання птахів української мови. Зрозуміло, Кеша вразив її.
Вона була в захваті! Довго ходила навколо нього, сплескувала руками, щось нявкала, а потім раптом захотіла погладити. Вона простягнула руку й торкнулася голови спокійно дрімаючого папуги.
Збуджений Кеша відкрив одне око, невдоволено глянув на незнайому жінку й раптом чітко промовив:
“Відчепиться від папуги!”
Сусідка знепритомніла, а Кешу з того моменту прорвало. Це нагадало анекдот про німого хлопчика, який одного разу за обідом раптом сказав: “Суп пересолений!” А на запитання: “Чого ж ти мовчав десять років?” — відповів: “До того все було нормально!”
Так і Кеша. Мовчав-мовчав, а потім заговорив. Проблема була в тому, що говорив він голосом, інтонаціями й, головне, словниковим запасом дідуся. Дід, ще дужчої статури, у війну був водієм, повернувся без ноги й все життя працював теслею. Він не соромився різких слів і мав відповідний словник. Чому папуга обрав саме його для наслідування — загадка, але факт залишався фактом: Кеша лаявся так само майстерно, як і дід.
Сусідку це вразило, але не зламало. Вона вирішила взяти над ним шефство — навчити гарним манерам і правильній українській мові. Майже щодня вона приходила і займалася з ним за якоюсь імпортною методикою.
Дід сердився, але стримувався. Тільки після її уходу воркотів щось під ніс. Зрозуміло, що саме.
Зрештою, побачивши, що її зусилля марні, сусідка, на радість дідуся, кинула ці заняття.
А через пару місяців, коли ми всією родиною пили вечірню каву, вона заглянула “на вогник”, щоб поцікавитися здоров’ям Кеші.
Папуга, побачивши її, підбадьорився й раптом промовив:
“Бережіть папугу! Кеша — пташка дорога!”
Це була фраза, якай сусідка марно намагалася його навчити. І навіть те, що він сказав її дідусевим голосом, не змогло зіпсувати її радості. Здається, у неї навіть сльоза навернулася від зворушення.
А Кеша глянув на задоволену сусідку й додав тим же дідусевим тоном:
“Краще б кота навчила говорити, дурра…”