Ми розводилися з дружиною, почали ділити нажите. І тут невдача. “Забирай цього!” — сказала дружина. “Ви з ним — дві пари чобіт!”
Так у нашому домі з’явився красень какаду з котячим ім’ям Маркіз, якого моя мама одразу перехрестила на Кешу.
Цей папуга дістався мені під час поділу майна, хоча справжньою власністю він не був — жив у її домі ще до мене.
Кеша був чудовий у всьому, але одна вада не давала нам спокою: він не говорив. Усі наші спроби витягти з нього хоч слово закінчувалися нічим. Кеша мовчав, як партизан під допитом. І лише дід не схвалював наших старань.
“Відчепися від папуги!” — бурчав він. “Вам більше поговорити ні з ким?”
Мабуть, на цьому вони й зійшлися. Дідові папуга подобався як уважний і мовчазний співбесідник, а Кеша любив, схиливши голову, слухати, коли дід щось лагодив або сідав вечеряти з чаркою.
Зрештою ми вирішили показати Кешу сусідці, у якої було два балакучих хвилястих папужки й слава фахівця з навчання птахів українській мові. І Кеша справив на неї незабутнє враження.
Вона була в повному захваті! Довго ходила навколо нього, сплескувала руками, щось примовляла, а потім раптом вирішила погладити. Протягнула руку й торкнулася пальцем голови мирно дрімаючого папуги.
Кеша розплющив одне око, невдоволено косо глянув на незнайому пані й раптом чітко промовив:
“Відчепися від папуги!”
Сусідка знепритомніла, а Кешу з того дня прорвало. Вийшло, як у тому анекдоті про німого хлопчика, який одного разу за обідом раптом сказав: “Суп пересолений!”, — а на запитання: “Чого ж ти мовчав десять років?!” — відповів: “До цього все було нормально!”
Так і Кеша. Мовчав-мовчав та раптом заговорив. Біда була в тому, що говорив він голосом, інтонаціями, а головне — лексиконом діда. Дід, ще дужій старий, був на війні шофером, повернувся без ноги й все життя пропрацював теслею. Слів на марно не витрачав, а словниковий запас мав відповідний. Чому папуга обрав саме діда за зразок — загадка, але факт лишався фактом: лаявся Кеша так само майстерно й переливчасто, як тесляр.
Сусідку це шокувало, але не зламало. Вона вирішила взятися за його виховання.
Навчити його добрих манер і правильної української мови. Самостійно вона майже щодня приходила та проводила з ним заняття за якоюсь спеціально опанованою імпортною методикою.
Діда це дуже дратувало, але він стримувався. Лише після її уходу бурмотів собі під ніс.
Неважко здогадатися, що саме. Зрештою, побачивши, що її старання марні, сусідка, на радість діда, кинула це діло.
А через пару місяців, коли ми всією родиною вечеряли за чаєм, вона заглянула до нас, щоб дізнатися про здоров’я Кеші. Кеша, сидячи з нами на кухні, побачивши сусідку, підскочив і раптом промовив:
“Бережіть папугу! Кеша — пташка дорога!”
Це була фраза, якій сусідка марно намагалася навчити його місяцями. І навіть те, що папуга сказав це дідовими інтонаціями, не змогло забрати радості вчительки. Здавалося, у неї навіть сльоза проступила від зворушення. А папуга, скоса глянувши на розтішану від успіху сусідку, додав тим самим дідовим голосом:
“Краще б кота навчила говорити, дурна здуріла…”
Автор: Геннадій Піменов.