— Знову Грицько хропе! — з досадою подумала Оксана. Вона зсунула з себе руку чоловіка, на якій ще хвилину тому лежала, і перевернулась на другий бік.
Поглянувши на телефон, відзначила, що вже друга година ночі.
— Все, більше не засну, а завтра на роботу, — сердилась вона. — Не висплюсь і знову куваламу носом. Хоча вставати рано не треба — у мене друга зміна, але все одно. Не двадцять же мені, щоб танцювати до світанку й на ранок почуватись бадьорою. Це ж не ті давні побачення під місяцем, після яких не спалося, а в голові крутились усі розмови з Грицьком — такі мудрі й важливі. А потім згадувалось лише кілька фраз, і губи самі розтягувались у щасливій усмішці. А його обличчя — близьке, рідне — з’являлось перед очима, ніби у кіно. Ті сірі, добрі очі без найменшого «другого дна»…
А Грицько, ніби нічого й не сталося, голосно хропів, навіть не прокинувшись, і мирно сопів поруч.
— Що ж мені робити? Може, домовитись із чоловіком спати у різних кімнатах? — думала Оксана.
Від нудьги жінка почала перебирати в голові старі образи на чоловіка та вигадувати нові. Здавалося, їх накопичилось стільки, що й товарний вагон не вмістив би. Що ж її гризло? Образа? Дріб’язковість? Розчарування? Хто знає.
— Діти виросли. Залишились ми вдвох. Усе, здається, добре, але щось не так. А що саме? — тривожні думки свердлили мозок, немов тупим свердлом, і тепер їх ніяк не вигнати.
У темряві Оксана подивилась на сплячого чоловіка. Він тихо сопів і навіть не підозрював, що потрапив під пильний погляд дружини, яка вночі шукала в ньому всі недоліки, множила їх на два, забувши поділити на нуль. Хоча десь глибоко в пам’яті шепотіло: «На нуль ділити не можна». Але в чужих очах порошинку помітити легше, правда?
— Зовсім сивий став Грицько. І зайвих кілограмів набрав. Зморшки на лобі, як ріки на карті, видають вік, пережиті разом труднощі й хвороби. А який же він був гарний колись!
— Тепер вже не зустрічає мене з роботи так, як колись. Раніше, лише почувши, що я вдома, виходив у передпокій, брав пальто, цілував і не запитував, як справи. А коли п’є чай, голосно прихльопує — і мене це дратує. Брудний одяг ховає від мене, а я, щойно він засинає, швиденько закидаю сорочки й штани у пральку. Вранці підкладаю чисті речі, а він усе невдоволений! І каже:
— «Ще не встиг звикнути до старих сорочок, а ти вже нові даєш! Поверни мої речі!» — накручувала себе Оксана.
— Звичайно, він мене не раз ображав, і сильно. І не одну кризу ми пережили разом. Сварились і мирились, лаялись і знову знаходили спільну мову. А від його родини я й взагалі натерпілась! Вони завжди вважали, що я не пара Грицькові. Навіть на весіллі обіймали його одного, а я просто стояла поруч. Бувало й смішно — його родичі навіть мої сукні й чоботи перераховували, а в очі казали, що я марнотратниця! Хоча, руку на серце, я завжди працювала, а речей у мене було небагато — лише найнеобхідніше, та й те найдешевше. Подруга шила мені одяг за викройками з журналу. А Грицько за мене ніколи не заступався, лише казав:
— «Не звертай уваги, кохана. Це все через заздрість! Будь вище цих бабських чвар».
— Ось згадалось найболючіше, через що я не раз плакала, — продовжила самобичування Оксана. — Захворіла наша дочка, Настунька, серйозно. Я з нею об’їздила всі лікарні, поки не поставили діагноз. Потрібне було обстеження у Києві. Я не спала ночами, боялась почути від лікарів щось страшне. А Грицько тоді здавався байдужим. Мовчав, коли я виходила з кімнати, нічого не казав. Звісно, кожен по-своєму переживає стрес. Але мені так хотілось, щоб він просто обійняв і сказав:
— «Усе буде добре! Ми подолаємо!»
Але він цього не зробив. Ми віддалились один від одного. Здавалося, що вже ніколи не зрозуміємось. А коли випробування закінчились, ми разом плакали, просили вибачення й прощали…
— А як же він за мною доглядав! Та що там — як ми познайомились! Я йшла незнайомою вулицею й ридала. Додому йти не хотілось. Небо плакало разом зі мною. Парасольки в мене не було. Промокла до нитки. Сукня прилипла до ніг і заважала йти. А горе в мене було яке!
Я вчилась у університеті. Літо. Сесія. Дівчата вирішили зібрати гроші на квіти й солодощі для викладачів. Потрібно було п’ять гривень з голови. У мене таких грошей не було. Мама рішуче відмовила, сказавши, що підлещуватись не слід, а краще більше вчити. Хоча я й так добре підготувалась. Свою підвищену стипендію я віддавала мамі, а вона виділяла мені на їдальню по гривні на три дні. І жодної копійки більше! «Нащо? — казали батьки. — Ти живеш вдома, проїзний є, а зайві гроші тільки спонукатимуть до марнотратства». Але я на них не ображаю— А тепер дивлюсь на нього, на цього свого Грицька, і розумію, що саме його теплі руки, його вірність і навіть це рипучке хропіння — і є справжнє щастя, яке не купиш ні за які гроші.