Дмитро знервувався, дізнавшись, що дівчина молодша за нього на цілих дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї можна як мінімум дивитися, але вікова різниця все одно бентежила. До того ж — вона студентка, яка прийшла до нього вчитися. З якого боку не подивись — негарно, нечемно, непристойно.
Що ж він зможе запропонувати їй, тій, що так містично вринула в його життя? Він має читати їй лекції з геології, викладати розробку родовищ! Повинен приймати заліки, перевіряти конспекти, а не роздумувати про те, який у неї чарівний мідний відтінок волосся й неймовірно красиві малахитові очі.
А містика полягала в тому, що Дмитро бачив Олену ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав уже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Дмитро, дивлячись з вікна тролейбуса на натовп пасажирів, вихопив поглядом крихітну красуню, яка щурилася від сонця. І його ніби струмом ударило тоді: «От би мені таку зустріти!»
Стояла юна, квітуча весна 1962 року. По всій країні в повітрі ширяло очікування світлого майбутнього. Під пильним наглядом письменників-фантастів науки й техніка розвивалися стрімко. Людство прагнуло в космос, у глибини океану, у віддалені куточки планети, у невідоме. А серце Дмитра в цю мить потягнулося до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — зараз він був просто чоловіком, який несміливо мріяв про щастя.
«От би мені таку!» — часто думав потім Дмитро й одразу ж відганяв ці фантазії, лаючи себе за дурну закоханість у ефемерний образ.
***
Але «щастя» врешті знайшлося саме. Та ще й виявилося впертим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що все їй здавалося по зубах. Надо ж, прийшла вона до «чоловічого» технікуму вступати, та ще й на складну спеціальність! Дмитро втратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку йому доручили курувати, а потім ще й набула імені. Олена. За спиною — усього вісімнадцять років і вагон дикого ентузіазму. Ніби дорвалася до навчання. І хай він для Олени був далеким викладачем Дмитром Івановичем, але тепер вона була поряд постійно. Жива й справжня, а не примарна маячня.
Дмитро не смів використовувати службове становище, щоб зблизитися з Оленою. Навпаки — почав придивлятися, аби перестати сприймати її як образ. Йому хотілося зрозуміти, що вона за людина. Тому вивчав Олену в природньому середовищі студентства: на парах і в спілкуванні з однокурсниками. А ось особисті контакти були вкрай рідкісні, адже молодий викладач був зв’язаний по руках і ногах дистанцією, яка мала відділяти його від студентів. Ні в кіно Олену запросити не міг, ні в парк прогулятися, ні на виставку. Лише вчити.
Правда, як куратор, Дмитро міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних одразу. Коли його вперше осяяла ця думка, він готовий був мчати за квитками посеред ночі! Леледь заснув, а вранці пішов і купив одразу двадцять п’ять квитків — на всю групу. Дмитро Іванович знав, що керівництво технікуму ні за що не виділить кошти на кіно, тому платив із власної кишені. Так і став викладач водити групу по різних корисних місцях — то до філармонії, то в театр, то в кіно. Через бажання порадувати Олену доводилося маскуватися й влаштовувати масові заходи для всіх. До речі, це дуже згуртувало хлопців і куратора. Дмитра Івановича студенти полюбили всією душею, адже він до кожного знаходив підхід, нікого не обділяв увагою. Хіба що з Оленою був обережнішим.
Справа в тому, що одного разу в нього вже був не зовсім вдалий досвід розмови, тож він не знав, як до неї краще підступитися.
* * *
Було це так. Дежурили якось у аудиторії Олена й Тетянка, її подруга. Не бог зна що: попросили дівчат витерти пиль і розкласти навчальні посібники. Але Тетянка того дня поспішала й попросила Олену відпустити її. Олена не заперечила. Вона любила залишатися в аудиторіях технікуму й тепер у самоті спокійно прибирала, розставляла стільці й парти, вирівнювала ряди.
А ще співала. Ну а що? Студентам же не заборонено співати? Співала й навіть не знала, наскільки схожа на казкову героїню з далеких закордонних мультфільмів про принцес.
Звісно, жодні чарівні звірі їй не допомагали. Зате Дмитро Іванович, який у цю мить йшов коридором повз аудиторію, зупинився й завмер. Бо цей голос — дзвінкий, яскравий, ніби присипаний блискітками — здавався йому знайомим. «Та що ж це таке? Це ж якась неможлива краса майже оперного масштабу! Цікаво, чи співає ця дівчина у хорі технікума? Треба дізнатися», — подумав Дмитро й якось незграбно вдерся в аудиторію. Хотів акуратно, тихо, але скрипуча дверь перешкодила.
Спів перервався. А малахитові очі втупилися в Дмитра зІ коли Олена вперше почула слова Дмитра про кохання, вона посміхнулася й сказала: “Я теж давно про це знала, просто чекала, коли ти наважишся.”