Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього на цілих дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї принаймні можна дивитися, але все ж така різниця у віці його бентежила. До того ж — вона ж ще й студентка, яка прийшла до нього вчитися. З будь-якого боку — негарно, нечемно, непристойно.
Що він міг запропонувати їй, тій, що так несподівано врилася в його життя? Він мав викладати їй дисципліни, навчати розробки родовищ! Приймати заліки й іспити, перевіряти конспекти, а не думати про те, який у неї чудовий мідний відтінок волосся й безмежно красиві малахітові очі.
А несподіванкою було те, що він бачив Олену ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав вже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Григорій, дивлячись з вікна трамвая на натовп пасажирів, вихопив поглядом крихітну красуню, що прищурилася від сонця. І його ніби струмом ударило тоді: «Ось би мені таку зустріти!»
То була юна, квітуча весна 1957 року. По всій країні в повітрі ширяло очікування чудового майбутнього. Під пильним наглядом письменників-фантастів зростав науково-технічний прогрес. Людство прагнуло в космос, у глибини світового океану, у далекі куточки планети, у невідоме. А ось серце Григорія в цю мить потягнулося до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — зараз він був просто чоловіком, який несміливо мріяв про щастя.
«Ось би мені таку!» — часто думав потім Григорій і тут же відкидав ці фантазії, лаючи себе за дурну закоханість у ефемерний образ.
***
Але «щастя» врешті знайшлося саме. Та ще й виявилося впертим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що все їй здавалося під силу. Треба ж — прийшла вона в «чоловічий» технікум вступати, та ще й на складну спеціальність! Григорій втратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку йому доручили курирувати, а потім ще й отримала ім’я. Олена. За плечима — усього вісімнадцять років і вагон дикого ентузіазму. Ніби навчання — її мрія. І хоч для Олени він залишився далеким викладачем Григорієм Павловичем, зате тепер вона була поруч постійно. Жива й справжня, а не маревний привид.
Григорій не наважувався використовувати службове положення, щоб зблизитися з Оленою. Навпаки — став придивлятися, щоб перестати сприймати її як образ. Йому хотілося зрозуміти, що вона за людина. Тому він вивчав Олену в її природньому середовищі: на заняттях і в спілкуванні з однокурсниками. А ось особисті контакти були вкрай рідкісні, адже молодий викладач був зв’язаний по руках дистанцією, що мала відділяти його від студентів. Ні в кіно її запросити не міг, ні в парк прогулятися, ні на виставку. Лише вчити.
Втім, як куратор, Григорій міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних одразу. Коли його вперше осяяла ця думка, він був готовий бігти за квитками в кіно посеред ночі! Ледве заснув, а зранку пішов і купив одразу двадцять п’ять квитків — на всю групу. Григорій Павлович знав, що керівництво технікуму ні за що не виділить кошти на кіно, тому платив зі своїх. Так і став викладач водити всю групу по різним корисним місцям — то до філармонії, то в театр, то в кіно. Через бажання порадувати Олену доводилося маскуватися й влаштовувати масові заходи для всіх. До речі, це дуже згуртувало хлопців і куратора. Григорія Павловича студенти полюбили всією душею — адже він до кожного знаходив підхід, нікого не обділяв увагою. Хіба що з Оленою був обережніший.
Справа в тому, що одного разу в нього вже був не зовсім вдалий досвід розмови, тому він не знав, як до неї краще підійти.
***
Було це так. Чергували якось у аудиторії Олена й Тетянка, її подруга. Нічого складного: попросили дівчат витерти пороІ ось одного разу, коли весняний дощ дзюрчав за вікном, а Григорій Павлович знову намагався знайти ідеальний спосіб поговорити з Оленою, вона сама підійшла до нього і тихо прошепотіла: «А ви знаєте, що я теж вас люблю, хоч і боялась у цьому зізнатися».