Олена Миколаївна сиділа на кухні, перебираючи фото у своєму телефоні. Сорок років – кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.
– Оленко, ти що, з глузду з’їхала? – голос Ганни Степанівни розрізав тишу квартири, як ніж. Свекруха з’явилася в дверях кухні, тримаючи в руках свій незмінний букет із власного городу.
– Доброго дня, Ганно Степанівно, – Олена не підняла очей від телефону. – Заходьте, чай на плиті.
– Який там чай! Скажи мені, що за дурність ти розповіла Дмитру про це свято? Сорок років святкувати – погана прикмета!
Олена повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Ганна Степанівна стояла у своїй звичній сірій кофті, яку носила вже років десять, і дивилася на невістку так, наче та запропонувала станцювати голими на Майдані.
– Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, – спокійно сказала Олена.
– Маєш право! – Ганна Степанівна розвела руками. – Сорок років не святкують! Усі знають – це погана прикмета. Моя бабуся казала: якщо відзначиш сорок – життя піде під укіс.
Олена усміхнулася:
– Ваша бабуся, мабуть, багато що казала. Часи змінилися.
– Часи, часи… – свекруха підійшла до плити, налила собі чай у улюблену чашку – ту саму, яку Олена терпіти не могла, бо та принесла її зі своєї хати й поставила в їхній кухонний шухляд без дозволу. – А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року святкувала сорокаріччя? А через місяць чоловіка втратила.
– Ганно Степанівно, – Олена підвелася й підійшла до вікна, – Марія втратила чоловіка, тому що він двадцять років пив, як кінь. А не через день народження.
– Ти все викручуєш! Завжди викручуєш! – голос свекрухи став вищим. – Я не для того сина виростила, щоб він потрапив до такої… до такої сучасної.
Слово «сучасна» Ганна Степанівна вимовила так, наче це було лайливо.
Олена обернулася до неї:
– А що поганого в тому, що я сучасна? Працюю, заробляю, веду дім…
– Ведеш дім! – фуркнула свекруха. – Вчора прийшла – пилюка на полицях, Дмитрова сорочка не праскана висить, а ти сидиш за комп’ютером щось пишеш.
– Я працювала. Дистанційно. Це називається кар’єра.
– Кар’єра… – Ганна Степанівна ковтнула чай. – А сім’я? А дім? А онуки де?
Це питання про онуків лунало щорОлена глибоко зітхнула, подивилася у вікно на весняне сонце, що грало у калюжах, і раптом усвідомила, що відтепер її життя буде таким же яскравим і незалежним, як ці промені, що сміливо пробиваються крізь хмари.
