Дім по спадщині
– І як ти на таке вирішила? – дивувалась донька. – Мамо, та ж ти там сама в тій хаті, не страшно тобі?
– Скрізь люди є, – спокійно заперечувала Ганна Яківна. – І там знайду собі товаришів, не хвилюйся. А тебе завжди чекатиму в гості. До міста певно не вернуся. Чекала на пенсію, як на нагороду. І хатина гарна трапилась. Навіть у розстрочку – це ж чи не диво?
Настрій у Ганни Яківни був святковим. Та й як інакше – вона здійснила свою мрію: маленький двір із садом у селі неподалік міста. А ще була й інша причина. Доньці Олені вже виповнилось тридцять, а вона все ще не знаходила пари. Тож Ганна Яківна вирішила залишити їй квартиру – хай влаштовує своє щастя.
– Тут порядкуй, а я до тебе заглядатиму, як на базар чи в магазини їздитиму, – обійняла вона Олю й сіла в автобус, що поніс її до мрії.
У селі Ганна швидко звикла. Не сумувала за міською квартирою, адже й раніше проводила час на дачі, яку вже продала. Село було затишним: із крамничкою, автобусами, навіть із фельдшерським пунктом та бібліотекою.
– Красота! – любила голосно вимовляти Ганна, виходячи на ранок на ґанок. Сусіди були доброзичливі, пропонували допомогу, але жінка відмовлялась – хотіла все робити сама.
До того ж перший час часто приїжджала Оля, що не могла звикнути до розлуки з матір’ю. Ще б пак – разом прожили стільки років, а тепер доньці належало влаштувати власне життя, щоб не засмучувати маму. Так їй наказала сама Ганна Яківна.
Весна видалася теплою та дощовою.
– Добре, – казав сусід Ганни, семидесятирічний пенсіонер Василь Васильович. – У вологий ґрунт сіяти – саме те. Урожай буде.
А Ганна Яківна не лише впоралась із городом, а й завела курей та качок, адже хлів був у доброму стані. Жінка як на крилах літала: з ранку виходила у двір, годувала птахів, відчиняла парник, полола, а її міський кіт Мирон слідував за нею, прищурюючись на півнів.
– Нічого, Мироню, до хорошого швидко звикаєш. Ось вже й ти, бачу, хазяїном тут ходиш.
Незабаром до двору прибилася бездомна собака Циганка, що колись бігала по селу в пошуках їжі. Ганна пригорнула її, і вже незабаром Циганка не відходила від доброї господині, що щодня насипала їй у миску каші з м’ясом.
Василь Васильович змайстрував для собаки будиночок. Село жартувало про нову сусідку – дружню й господарську.
А Оля довго не могла звикнути до від’їзду матері, ніби відчуваючи провину.
– Як мені тебе подякувати, мамо? – питала вона, коли приїжджала у вихідні.
Та коли Оля зустріла свого Олександра, зрозуміла жертву матері. Вона вийшла заміж, а через рік народила доньку Іринку.
– Ось і подякувала, – сміялася щаслива бабуся Ганна. – Рід наш триває! Тепер будеш до мене на літо приїздити, я козу заведу – хай онука п’є цілюще молоко.
Минали роки, і Ганна Яківна справді стала справжньою селянкою. Оля з чоловіком приїжджали пТак вони й жили – у любові, праці та споконвічній злагоді, а кіт Мирон, хоч і старіючи, все так само пильно стежив за курчатами, немА коли в саду знову зацвіли яблуні, Оля, дивлячись, як її маленька онука бігає по траві, згадала слова матері: “Тут, у цьому домі, найщасливіші роки мого життя”, – і зрозуміла, що тепер і вона передає цю любов до землі наступному поколінню.