У сні, густому та незрозумілому, як вареники в сметані, він промовив:
— **Ти зовсім обмірковалася. Запорошилася. Не хочу іншої, клянусь, нікого нема.**
— **Але й так далі не може бути. Хочу пишатися своєю жінкою. А тобою — на жаль, не можу.**
— **Мені з тобою нудно.**
Слова, ніби камінь у криницю, впали важко. **Оксана** часто заморгала, намагаючись стримати сльози. Ось якою виявилася подяка за п’ятнадцять років разом!
— **І що пропонуєш?** — голос дзвенів, як висохле джерело. — **Розлучитися?**
— **Гадаю, це найкраще.**
— **А діти?**
— **Братиму на вихідні.**
— **Отак просто?!** — Оксана оскілилася, немов вовчиця. — **Набридла дружина — і готовий кинути дітей?! Неділюватий тато! Нема в тебе ні совісті, ні сорому!**
***
Познайомилися **на весіллі в Івано-Франківську**. Троюрідна сестра Оксани виходила заміж, а серед гостей був **Олег**. Хоч і з різницею у вісім років, вона одразу відчула — це доля. **Високий, з витонченими манерами, він скидався на лицаря з казки.**
— **Ох, куди тобі за такого!** — хитро посміхалася матір. — **Ти в мене простувата. А Олежко — хлопець як із журналу.**
Оксана надувала губи й відверталася, немов від пекучої перчини. Лише з віком зрозуміла: саме ці слова й **зламали її віру в себе.**
Але тоді, у юності, вона не роздумувала. **Через півроку побралися.** Їй ледве виповнилося **дев’ятнадцять.**
— **Покине!** — пророкувала мати. — **Ти ж без освіти. Технікум — так собі, не професія!**
— **Дякую, мамо, за підтримку,** — їдко відповідала Оксана.
Перші роки були **наче вічні канікули**: поїздки **в Карпати**, вистави **у Львові**. Інколи шила **вишиванки** — так, для душі, адже Олег заробляв добре. Потім народилася **Соломійка**, і **материнство поглинуло її цілком.** Не віддавала дитину до садка, вся в **гуртках та танцях**. Встигала й за собою доглядати — **ранкові пробіжки, фітнес.**
— **Щасливчик, Олежку!** — захоплювалися рідні. — **І красуня, і господиня! Час за другим!**
— **Обов’язково!** — усміхався він.
Але друга дитина не хотіла приходити.
— **Навіть сина не можеш народити!** — дражнила мати.
**П’ять років спроб — і лише одна Соломійка.** Але донька **блищала на льоду** — тренер пророкував **олимпійське майбутнє.** Оксана **шила костюми власноруч**, супроводжувала на змагання.
Раптом — вагітність. **Несподівана, немов дощ серед спеки.** Народився **син — Богданчик.** Але Оксана **ледь не вмерла під час пологів.** Оговталася лише за два роки. **Фігура вже не та — колишню стрункість не повернути.**
Та Олег і далі казав: **«Ти найкраща».** Вона ж віддалася дітям: син **на плавання, дочка — на льоду.** Час на себе **таяв, як сніг на сонці.**
— **Щось ти себе запустила,** — якось зауважив Олег. — **Літ пятнадцять зайвих.**
— **А може, і двадцять!** — відсікла вона. — **Не двадцять років вже!**
Він жартував про «неохайність», а потім **одного вечора сказав прямо:**
— **Я хочу пишатися дружиною. А ти вже не та.**
Оксана **кинулася в дієти. Жорсткі. Голодні.** **Грейпфрутова половинка — цілий день.** Через півроку **звужувалася до колишніх 45 кг, але схудла й душа.**
— **Мамо, ти привида!** — лякалася Соломійка.
Коли **вага повернулася**, Олег **вибухнув:**
— **Знову розтовстієш! Я хочу гарну жінку! Краще знайду молоду!**
— **А тобі хто таку візьме?!** — **вперше сміливо огризнулася Оксана.** — **Ти ж не вічно молодий!**
Тієї ж ночі **забрала дітей і пішла до матері.** Та **мовчки обняла.** Без глузувань.
***
Тепер **у невеликій майстерні** Оксана слухала, як Соломійка **дає інтерв’ю:**
— **У вас є ідеал?**
— **Моя мама. Вона показала: не здаватися. Я нею пишаюся. Вона — найкраща.**
Оксана **усміхнулася.** Відновила **здоров’я, шиття, себе.** І зрозуміла: **ніколи не треба міняти власне щастя на чиюсь вимогу бути «ідеальною».**