Оцей вечір поділив життя Оксани на “до” та “після”.
— Розумієш, Оксанко, я зустрів іншу. Ми з нею як дві краплі води. Романтика! Не те, що в нас — раз на рік, та й то під свята, — заявив Віталій, знімаючи з пальця обручку.
Він говорив це зі зневагою, ніби проблема була лише в ній. Оксана слухала мовчки. Не благала, не плакала, не тримала. Відпустила.
— Ділити нічого не будемо. Квартира моя, добрачна, машина теж. Собаку тим паче не віддам. Хоч і заведений у шлюбі, це моя віддушина, — сказала вона трохи пізніше.
— Та мені байдуже на нього. Бери. А от машину з квартирою я б поділив.
— Якби ти гроші на це давав, — перебила Оксана. — А так — не осудь.
Віталій щось намагався довести, та так і пішов. А вона залишилася — з псом, Боніком, і з бажанням помститися. За все.
Оксана важко переживала зраду.
— Навряд чи я комусь тепер довірятиму, — ділилася вона з подругою.
— Я взагалі не уявляю, як ти можна було його так легко відпустити? Треба було проучить.
— Як?
— Тримати всіма правдами й неправдами, а потім кинути.
Оксана лише знизала плечима.
— Помста — це страва, яку подають холодною. Зачекай, скоро він обереться.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ви разом 7 років, а ця Альона — просто захоплення з тренажерки. Та ще й на 15 років молодша. Скоро Віталік зрозуміє, яку помилку зробив.
Так і сталося.
Не минуло й трьох місяців, як Віталік з’явився на горизонті.
— Ти вдома? Я повз їхав, треба заїхати.
— Навіщо?
— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь, він мені потрібен. Хочу забрати.
— Ну, бери… — Оксана не сперечалася, дозволяла колишньому приїжджати й оглядати шафи в пошуках речей. Вона бачила, як він мучиться. Їй здавалося, він просто шукав привід для візиту.
Коли речі були вивезені до останнього цвяха, Віталік знайшов нову причину:
— Оксанко, я зараз приїду. Чекай.
— Ще щось забув? — здивувалася Оксана, потираючи руки від задоволення, що колишній поводиться так, як казала подруга.
— Боніка давно не бачив. Сумую за ним. Впевнений, він теж.
— Бонік? За тобою? Звісно, ні! Ти думаєш, собаки й жінки чекають на тих, хто їх зрадив?
— Я все одно заїду. Альона замкнула двері на ключ, якого в мене нема, і поїхала на фітнес-турнір. Мені до завтра десь перекантюватися.
— Поїдь у готель.
— Але… можна, я хоча б по вечеряти заїду?
— Гаразд, — змилувалася Оксана.
Віталік приїхав.
— У тебе така картопля з грибами… Я б за неї душу продав! — хвалив він страву колишньої дружини. — У Альони все якесь… несмачне. Вона ж постійно на дієті. Я попросив картоплі пожарити, вона так кричала! Каже, що я товстий…
Оксана розсміялася. Колишній чоловік виглядав жалюгідно. За три місяці цих “яскравих” стосунків Віталік не просто схуд — він немов зсох. А це додало йому ще десяток років.
— Їж. Тобі, навпаки, треба набрати, — сказала вона, відрізаючи шматок м’яса Боніку. Віталій слідкував за цим і подумав, що пес у Оксани харчується краще, ніж він у Альони.
— Тобі час, — сказала Оксана, бачачи, що колишній наївся й засів перед телевізором. Як колись.
— Дай хоча б відпочити! У мене такого доброго вечора давно не було!
— У мене справи, вибач.
— Та ну?! — Віталій прищурився. Він не міг подумати, що його Оксана, завжди “вірна жінка”, могла б знайти когось іншого.
— У мене побачення, — спостерігаючи за його реакцією, сказала вона.
— З ким?
— Не твоя справа. Звільни місце. І диван. Він нам знадобиться.
Обличчя Віталія витягнулося. Але довелося йти. Він сподівався, що Оксана “по старій пам’яті” дасть йому не лише диван, а й ласку.
Збираючись, Віталій кинув:
— Брешеш, Оксано. До тебе ніхто не прийде.
— А це чому?
— Якби прийшов — давно б кран полагодив. Будь-який чоловік не дозволить, щоб у домі його жінки було таке.
— А до мене приходять не крани лагодити, а для задоволення. Іди, Віталіку. Лагоди крани у Альони. Хоча, мені здається, там усе безнадійно. Кран у мене підтікав ще за тебе. А ти нічого не робив.
— Я не вмію. Зате в іншому я гарний.
— Та не зрівняєшся з моїм новим, — сказала Оксана і зачинила двері перед носом Віталія.
Вона зі злорадством спостерігала за ним через вічко. Віталій потоптався й пішов.
Зателефонував через кілька днів.
— Тобі чого?
— Я просто сумую. Ми ж стільки років разом. Звичка, мабуть.
Спочатку Оксані було приємно, що колишній скаржиться на Альону, щоА коли через місяць Віталій знову зателефонував, Оксана вже й слухати не стала — адже в її двері дзвонив не сантехнік, а справжнє щастя.