**Дідові турботи**
Півроку тому втратив дружину Іван Петрович. Перший гострий біль поступово затих, сховався глибоко під серцем, лишивши там крижаний укілець, що розтавав у найнесподіваніші моменти. Стоїть було сусід на вулиці, спитає: «Ну як ти, Петровичу, тепер самотній?» — і в очах діда знову блисне таємний вогонь.
«Слабкий я став, раніше такого не було…» — думав він, а потім додавав у думках: «Та й біди такої не було».
З молодості жив у селі, на пенсії планував відпочити, та після смерті дружини час ніби зупинився. Ніщо не мало сенсу. Хіба що молитва у церкві.
Донька Наталка вийшла заміж у місті, онук Олесь мав іти до школи. На початку літа вони приїхали до діда.
— Тату, ось тобі виховання привезли, — сказала Наталка, показуючи на Олеся. — Раніше мати доглядала, тепер твоя черга: треба зробити з нього чоловіка.
— А батько чому не виховує? — поцікавився Петрович.
— Та він у молотка в руках не тримав. Ти ж знаєш — наш Тарас музикант. Баян — його стихія. Восени Олеся віддамо в музичну школу, може, потрапить до батькового класу. Але виховання має бути гармонійним. Допомагай. Хочу, щоб син був схожий на тебе: майстром і трудівником.
Іван Петрович усміхнувся, глянув на онука.
— Гаразд, Наталко. Навчу всього, що вмію. Доки живий…
— Годі тобі! — перебила донька. — Житимемо довго і щасливо. А з Олесем — допоможи.
Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Показав верстат, полиці з інструментами, облаштував для нього куток.
Спеціально для Олеся Петрович пристосував старий стіл, підрізав ніжки й обшив стільницю бляхою. Потім підібрав інструменти: маленький молоток, викрутки, плоскогубці, ножиці, пилку. У круглих бляшаних коробочках із дитинства діда лежали цвяхи різного розміру.
Олесь був у захваті, не відходив від діда, розпитуючи про кожну дрібницю. Наталка ледве змогла покликати їх на обід, після чого вони знову пішли до майстерні.
— От і початок зроблено, — промовив увечері дід. — На сьогодні годі. Завтра раненько на риболовлю йдемо, треба справити снасті та раніше лягти.
Так минуло щасливе літо. Наталка з чоловіком бачили, як дід ожив: спина випрямилася, в очах з’явився блиск.
— Наталко, — шепотів Тарас, — дарма, що вчителька. І синові взірець, і батька повернула до життя…
— Кожному потрібна увага — і малому, і великому, — відповідала вона. — Не можна, щоб тато згас. Тепер частіше приїжджатимемо. Дякувати Богу, що Олесь його підтримує. Інакше — лише пляшка, як ліки… А тут — онук, як сонце ясне.
Вона зітхнула й пішла у город, як колись робила її мати. Все мало бути так, як було за неї, щоб батько не відчував, що життя розпадається.
Незабаром Наталчин відпочинок закінчився, вона повернулася до міста, а Тарас із Олесем лишилися з дідом, допомагаючи йому.
Але настала осінь, і Олесь пішов у перший клас. Івана Петровича запросили на першу лінійку. У костюмі та краватці, які він не вдягав роками, дід стояв гордо, тримаючи онука за руку.
Заграли гімн, і в ту мить Петрович пообіцяв собі не здаватися, віддати всі сили вихованню онука та підтримці доньки.
Повернувшись додому, він сів за стіл і взявся за лист паперу. Ніби першокласник, вивів плани на майбутнє: збудувати ігровий майданчик, гойдалки, турнік, лавки, пісочницю. На старій вербі біля дороги вирішив зробити «тарзанку», як у своєму дитинстві. І ще — відновити місточок над річкою.
План розростався, з’явився другий листок — «бухгалтерія». Тут дід записував витрати: дошки, мотузки, фарби, пісок. Справ було багато — треба встигнути до зими.
Тепер Іван Петрович прокидався рано, робив справи, а Олеся часто привозили: на свята, вихідні, канікули. Дім оживав: Наталка пекла пироги, мила підлогу, а дід, Тарас і Олесь майстрували, топили лазню, ходили на лижах.
На 23 лютого Наталка подарувала їм усім камуфляжну форму. Радості не було меж! А напередодні 8 Березня Петрович запитав:
— Що тобі подарувати, доню?
— Не соромся, для тебе все зробимо! — підхопив Тарас.
— Одна я? — Наталка посміхнулася. — Ну тоді ось вам сюрприз: незабаром у нас буде поповнення. Хто саме — поки не знаю, але можливо… дівчинка.
Тиша переросла в крики радості. Тарас закрутив дружину в танці, Олесь стрибнув біля діда, що витирав сльози.
— Слава Тобі, Господи, яке щастя… Дружина завжди мріяла про онучку. А якщо ще й онук буде — теж добре.
За вечерею дід оголосив, що відтепер немає часу сумувати — адже скоро роботи подвоїться: двоє онуків!
— А якщо ще хлопчик? — сміявся він. — Де мені стільки інструментів взяти?
А Олесь відповів:
— Я йому свої— «Тоді я йому свої віддам, діду, нам на двоїх вистачить, я поділюсь, адже ж це брат.».