— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Оксана. Андрій сидів за столом, гортаючи новини у телефоні.
— Ковбаски. Тільки без твоїх кулінарних експериментів, — буркнув він.
Оксана зітхнула. На руках сопіла маленька Софійка, і готувати було нелегко.
— Може, подержиш Софійку? — обережно спитала вона.
— Зараз, тільки дочитаю, — відмахнувся Андрій.
Софійка захникала. Оксана намагалася її заспокоїти, одночасно перевертаючи ковбаски. Одна підгоріла.
— Знову підгоріло? — невдоволено скривився чоловік. — Може, варто бути уважнішою?
— А може, варто допомогти? — різко обернулася Оксана.
— Ну ось, почалося… Я, між іншим, працюю, заробляю на сім’ю.
— А я що? Я теж працюю — двадцять чотири години на добу. Без вихідних.
Оксана мовчки поставила перед ним тарілку. Раніше вони були справжньою сім’єю, робили все разом. Тепер вона ніби сама тягла цей віз.
Дні тяглися одноманітно. Одного вечора Оксана наважилася на серйозну розмову:
— Андрію, нам треба поговорити. Ти завжди зайнятий — роботою, іграми, телефоном. А я? А Софійка?
— Оксанко, ти знову за своє? Я ж для вас усе роблю.
— Але це не все! Сім’я — це не лише гроші. Це турбота, увага, допомога.
— Це твоя обов’язок, — знизав плечима Андрій.
— Я хочу, щоб ти був частиною сім’ї. Я втомилася бути за все відповідальною.
— Я втомлююся на роботі, Оксанко. Мені потрібен час для себе.
— А мені? — до горла підступили сльози.
У цю мить із дитячої почувся плач Софійки. Андрій навіть не ворухнувся.
Після декрету Оксана влаштувалася на нову роботу. Тепер ранок починався о п’ятій. Андрій же у домашніх справах участі не брав.
Того ж вечора Оксана затрималася у офісі. Коли вона відкрила двері, на годиннику було майже дев’ять. У квартирі панувало напівтемрява, а на кухні лежала гора брудної посуду. Андрій розтягнувся на дивані.
— Вечерю приготуєш? — замість привітання запитав він.
— Серйозно? Я затрималася, а ти навіть посуд не помив?
— Я втомився.
— Де Софійка?
— Спить. Я їй піцу замовив.
Оксана мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли.
Одного разу, перевіряючи баланс на картці, вона помітила, що Андрій без питань зняв п’ятнадцять тисяч гривень з її заощаджень на новий ноутбук.
— Які це твої гроші? — здивувався він. — У сім’ї бюджет спільний.
— Спільний? А коли я прошу допомогти по хаті, ти одразу згадуєш про свій внесок?
Останньою краплею став день народження доньки. Оксана тиждень готувалася до свята. Андрій обіцяв прийти раніше і допомогти.
«Вибач, затримуюся на роботі. Сподіваюся, ти впораєшся», — написав він за годину до початку.
Оксана дивилася на повідомлення. Усередині щось обірвалося. Увечері, коли вона укладала донечку, вона прийняла рішення.
Того вечора Андрій повернувся пізніше звичайного.
— Оксанко, попрасуй мені сорочку на завтра. І чому немає вечері?
Оксана повільно повернулася до чоловіка.
— Сам собі готуй, прибирай і гроші зароби! Я не твоя домробітниця.
Вона йшла у спальню. Дістала наперед зібрану сумку.
— Куди це ти? — Андрій з’явився у дверях.
— Ні, якраз навпаки — прийшла до тями. Я більше так не можу.
— Та що не так? Живемо, як усі…
— Як усі? У самотності удвох? Ти вже давно не поруч, Андрію. Ти сам по собі, а я… я просто обслуговчий персонал.
Оксана зайшла до дитячої, обережно підняла сонну Софійку.
— Стій! — Андрій загородив шлях. — У нас сім’я, дитина…
— Сім’я? Ми давно перестали нею бути.
— Більше ні. Я все вирішила.
Невелика орендована кімната зустріла їх тишею. Телефон почав розриватися від дзвінків. Андрій то погрожував, то благав повернутися.
— Я все виправлю, — говорив він.
— Ні, Андрію. Ти не виправиш. Бо ти навіть не розумієш, що виправляти.
Дні складалися у тижні. Оксана поступово облаштувалася на новому місці. Вона вперше за довгий час почала посміхатися зранку, перестала відчувати постійну втому.
Андрій продовжував телефонувати, але все рідше. Одного разу прийшов до неї на роботу з квітами.
— Давай спробуємо знову. Я все зрозумів.
— Пізно, Андрію, — похитала головою Оксана. — Я більше не вірю обіцянкам.
Поступово вона почала помічати, скільки часу та сил у неї звільнилося. Записалася на курси, стала частіше бачитися з подругами. А головне — навчилася чути себе.
Тепер, засинаючи у маленькій орендованій квартирці, Оксана більше не була самотньою. Вона нарешті була собою. І ця свобода коштувала всіх страхів та сумнівів.