**Щоденник**
Думки плутали в голові, а в душі кипіла ревнощі та образа. За що вони так із нею? Невже вона не любила свого чоловіка? Невже була поганою дружиною та матір’ю для їхнього сина?
Але те, що сталося далі, взагалі не вкладалося в жодні рамки.
Олені здавалося, що вона й Микола створені одне для одного. І те, що вони жили щасливо вже понад десять років, вважала природністю.
Сьогодні вона поверталася з відрядження, куди поїхала два дні тому. Начальник викликав її до себе та заявив, що із проблемою у філії ніхто, крім неї, не впорається.
— Роботи там дня на три, не більше. Збирайся, Олено, і не намагайся вигадати виправдання. Вирушай завтра, — сказав він ледь засмученій жінці.
У неї були свої плани, але з шефом не посперечаєшся. Навіть якщо згадати, що звичайно відрядження довіряють молодим, а вона вже від’їздила своє. Після тридцяти п’яти років розраховувала на спокійніший графік.
— Миколо, я їду у справах. На три дні. Слідкуй, щоб Андрійко займався з репетитором — останнім часом він уникає уроків. І щоб їв нормально, не сухариками, а тим борщем та котлетами, що залишила в холодильнику.
— Добре, слідкуватиму, не хвилюйся, — буркнув чоловік, не відриваючись від екрана телефону.
— І це все? — здивувалася Олена. — Мій від’їзд тебе зовсім не засмутив? Слухай, можна вже відірватися від цього телефона?
— Ти ж не на місяць. Повернешся за три дні. Ми з сином як-небудь переживемо, — Микола нарешті підняв очі й навіть посміхнувся. — А чого тебе знову відправляють? Ти ж своє від’їздила?
— Потрібен досвідчений фахівець. Так сказав шеф, — не без гордощів відповіла Олена.
У відрядженні вона вирішила поспішити й повернутися з чужого міста раніше. Хоч на день. Хотіла провести його вдома, подарувати собі трохи спокою.
Потяг вже наближався до рідного Львова. Олена була у гарному настрої. Уявляла, як увійде до порожньої квартири — чоловік на роботі, син у школі. Спочатку набере ванну з піною, потім зробить маски для обличчя. Можна буде навіть дрімотнути — цю розкіш вона собі давно не дозволяла. А там уже й Андрійко прибіжить. Треба буде нагодувати, допомогти з уроками. З роботою вона забула, коли востаннє приділяла синові час. Навіть у декреті не сиділа — поспішила на роботу, залишивши малого на опіку тітки.
Повертатися раніше вона чоловіка не попередила — чи забула, чи навмисно. Нехай буде сюрприз. Повернеться ввечері, а тут дружина, гаряча вечеря й вивчені уроки. Благодать!
Згадуючи, як вони з Миколою познайомилися й одружилися, Олена зайшла по дорозі до магазину, купила пляшку вина та улюблений Миколин торт. Нехай вечір буде романтичним. Останнім часом вони з чоловіком якось віддалилися один від одного — вона в роботі, він у телефоні. Наче чужі.
Відчинивши двері, Олена не одразу зрозуміла, що в квартирі хтось є. Побачивши чужі жіночі черевики біля дверей, зніяковіла. Потім побачила легке пальто у шафі. Воно пахло різкими, солодкуватими духами, від яких аж нудило.
Можливо, не від парфумів їй стало погано, а від розуміння, що зараз станеться щось дуже неприємне. Замість ванни, масок і сімейного вечора.
Можливо, сім’ї вже немає. Бо зради вона не пробачить. Не зможе.
Вона зібралася з духом. Треба тримати себе в руках, щоб не виглядати жалюгідно перед чоловіком-зрадником і тією, що наважилася прийти в її дім.
Зі спальні чулися сміх і тиха розмова. Олена шукала, чим би вдарити обох.
— Господи, як я могла не помітити, що Микола настільки віддалився? — шепотіла вона, намагаючись заспокоїтися. Знаючи свій гарячий характер, боялася, що може когось вбити.
Не витримавши, вона ринула до спальні. По дорозі зачепила торшер, який із гуркотом впав. Двері відчинилися, і перед нею з’явилася…
— Марічка?! — Олена аж скрикнула. — Ти?! Боже! Тепер зрозуміло, чому ці духи мені знайомі! — вона зареготала, впізнавши у суперниці свою колишню подругу. — Як ти могла? Гадино!
— Олено? — остовпіла та. — А ти… я думала, ти у відрядженні.
— Він теж не чекав, що я повернуся раніше? — кивнула Олена у бік спальні. — Виходь, Миколо! Годі ховатися!
— Оленко, ти помиляєшся, заспокойся, — залепетала Марічка.
— Ні! Це він має мені пояснити! Виходь!
— Оленко, слухай мене…
— Геть із дороги! Хочу подивитися в очі цьому мурлі!
— Та не Микола там! — вигукнула Марічка.
— Що?! — Олена завмерла. — Хто тоді?
— Роман.
— Роман?!
Вона відштовхнула Марічку й увірвалася до спальні. Так, на ліжку сидів Роман, її швагро, одягнений, зі спущеними очима.
— Романе, що тут коїться? Ти збожеволів? Незабаром Андрійко прийде зі шкВони троє сиділи на кухні, і Олені було важко зрозуміти, як таке могло статися, але тепер вона точно знала — її сім’я вціліла, і це головне.