Ярослава замерла, почув слова свекрухи. Пальці самі розкрилися, і піднос із оглушливим грюком упав на підлогу веранди. Уламки скла розлетілися на всі боки.
Василь і Ганна Іванівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на видувану турботу.
— Рибе́нько! — скрикнула вона, підводячись. — Ти ж не порізалася? Дай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Ярослава простягнула вперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Василь сидів, зігнувши плечі, схиливши голову й нервово перебираючи серветку.
— Василю, — голос Ярослави дзвенів від напруження. — Тобі є що сказати?
— Ярославочко, ти все не так зрозуміла! — защебетала Ганна Іванівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Ярослава. — Василю?
Настала важка мовчанка.
— Си́ну, — знову почала Ганна Іванівна, підходячи до Василя й кладучи йому руку на плече. — Ти ж матір не покинеш?
Василь повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Ярослави — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я тебе люблю. Ти моя матір, і я завжди про тебе дбатиму.
Ганна Іванівна тріумфально усміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Василь підвівся і продовжив:
— Але Ярославу я люблю більше. І не зроблю нічого, що зашкодить їй.
Усмішка зникла з обличчя Ганни Іванівни.
— Що ти кажеш, си́ну? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Василь. — І не приїжджати, поки не вибачишся перед Ярославою й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за сім’ю, яку я створив.
— Сім’ю?! — очі Ганни Іванівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, що тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Василь. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — крикнула Ганна Іванівна, показуючи на Ярославу. — Відвернула сина від матері! Будь ти проклята!
— Годі, — підвищив голос Василь, і свекруха притихла. — Я більше слухати не буду. Або вибачаєшся, або їдеш зараз же.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Василь. — І я й надалі тобі допомагатиму. Але тут твоя присутність небажана.
Схлипнувши, свекруха кинулася в будинок, і незабаром звідти почувся хлопок дверей. Ярослава й Василь залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мені, — прошепотів Василь, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав навіть слухати її.
— Чому ти не розповів мені? — тихо запитала Ярослава. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Василь. — Казала, що самотня, що будинок для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Ярослава, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Василь. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не стану до цього долучатись.
Ярослава зробила крок назустріч чоловікові й дозволила йому обняти себе.
Наступного ранку Ганна Іванівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторював Василь у трубку. — Я тебе не кидаю. Але й Ярославу не покину.
Поступово дзвінки зійшли нанівець. Василь був непохитний. Одного вечора, коли вони з Ярославою пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше за довгий час щиро й відкрито.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Ярослава кивнула, стискаючи його руку в своїй. Будинок знову ставав їхньою фортецею.