Я стояла перед дзеркалом у ванній, туш у руках тремтіла. Востаннє я так ретельно фарбувалася сім років тому, перед тим фатальним корпоративом, де зустріла Максима. Він пішов через рік після народження сина, «великодушно» залишивши нам квартиру.
Моя рука простягнулася до звичного блиску для губ, але раптом схопила яскраво-червону помаду. Вона лежала неторканою з того часу, як я стала просто «мамою Данилка».
Телефон завибрирував на краю раковини, з грюкотом впавши на підлогу. Кисточка зірвалась, залишивши чорну смугу біля скроні. Олена дзвонила втретє за годину.
— Ти взагалі збираєшся? — її голос лунав роздратовано. — Обіцяла забрати мене годину тому!
Я прикусила губу, дивлячись у напіввідкриті двері на Данилка. Син сидів перед телевізором, оточений кільцем із кукурудзяних пластівців. У горлі стиснуло.
— Мені потрібна няня. Терміново.
— Що?! — Олена ахнула. — Ти ж казала, що все влаштувала!
— Вона відмовилася. В останню хвилину.
Тиша у трубці набула густоти. Я точно знала, що думала Олена: «Знову Тетяна не впоралася». П’ять років сама з дитиною, а я досі не навчилася передбачати таке.
— Мам! — Данилко з’явився у дверях, залишаючи за собою слід із пластівців. — Тато сьогодні прийде?
Ніби по грудях вдарили. Це запитання лунало щоп’ятниці, але колишній чоловік не поспішав бачитися з нашою дитиною. Хоча й я не наполягала.
— Ні, сонечко, — я поправила йому комір. — Але сьогодні до тебе прийде найкраща няня у світі!
Ноутбук видав десяток варіантів за запитом «няня терміново». Банер «Бабуся на годину» з посміхненою жінкою виглядав глузуванням. Моя мати вже три роки жила у Львові. Наші стосунки були напруженими: я не хотіла її непокоїти, а вона докоряла, що віддалилася.
Я натиснула «Зателефонувати».
Рівно о 19:03 дзвінок у двері порушив тишу нашої оселі.
Жінка на порозі виглядала так, ніби зійшла зі сторінок радянського підручника. Висока, пряма, у суворому сірому костюмі та бездоганно білій блузці. Єдина незвичайна деталь — старомодна брошка у вигляді сови на лацкані.
— Ви замовили няню? — її голос звучав чітко, з легким хрипотцем, як у людини, звиклої, що її слухають.
Я мимоволі відступила, пропускаючи незнайомку. Вперше відчула себе гостем у власній домівці, бурмочучи:
— Так… але я очікувала…
— Кого саме? — вона різко повернулася, і брошка блиснула. Я не знала, що відповісти. Вона зовсім не була схожа на життєрадісну бабусю з реклами.
За спиною затупотіли босі ноги. Данилко втупився у її костюм:
— Ти справжня домоправителька? Як із мультика?
— Данилку! — я інстинктивно прикрила його.
Жінка хмикнула. Нахилилася і раптом усміхнулася синові теплою, доброзичливою усмішкою.
— Кмітливий хлопчина. Але сьогодні я просто Варвара Семенівна. Твоя няня. На цей вечір.
Вона зняла піджак плавним рухом, немов хірург після операції, і акуратно повісила на вішалку. Оглянула вітальню проникливим поглядом.
— Правила прості. Ви йдете. Можете дзвонити, але лише за потреби. Ми з хлопчиком займемося справами, і ваші тривожні дзвінки нам ні до чого.
Я стиснула губи, дивлячись, як вона проводить пальцем по полиці, перевіряючи на пил.
— У вас є рекомендації?
Варвара Семенівна обернулася, і в її очах я побачила щось невимовно знайоме:
— Тридцять п’ять років вихователем у дитсадку. Виростила не одне покоління. Ваш Данилко у надійних руках.
* * *
Дощ бив у вікна кав’ярні, розмиваючи вогні міста. Я запізнилася на двадцять хвилин — саме стільки знадобилося, щоб переконати себе, що з сином усе гаразд.
— Тетяно, нарешті! — Олена махнула рукою. Її манікюр, як завжди, був ідеальним — ніжно-рожевий, без єдиної подряпини. — Ми вже замовили тобі зелений чай.
Сергій підвівся, незграбно поправляючи окуляри. Ми зустрічалися лише два місяці. Олена наполЯ взяла телефон і, усміхаючись, натиснула кнопку дзвінка – нарешті я була готова прийняти допомогу, яку так довго відкидала.