З Надеждою ми прожили в шлюбі десять років. Працювали разом у лабораторії, тому проводили багато часу удвох. Коли вона повідомила, що вагітна, я був на вершині щастя. Так мріяв про дитинку, що не міг навіть висловити свого захвату.
Однак моя дружина була справжньою кар’єристкою. Вона не бажала материнства, мріяла про керівну посаду та фінансовий достаток. А коли під час вагітності почувалася погано, відійшла від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла — дитина перекреслить її кар’єру.
Донечка народилася вчасно. Дружину одразу схопила післяпологова депресія. Вона ненавиділа дитину, хотіла залишити її в пологовому будинку та викреслити з пам’яті. Надія кричала на все відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як то кажуть, лиха п’ята. Коли мене підвищили, дружина сказилася. Вона не підходила до донечки, навіть не годувала її. Мені довелося замовити психолога, бо розумів — це добром не скінчиться. Заспокійливе допомагало, але ненадовго. Дружина звинувачувала мене, що марнує молоді роки, а я за її рахунок росту по службі. До того ж, Надія твердила, що ця посада мала бути її, а не моєю.
Коли мене відправили до Австрії відкривати новий філіал, я запропонував поїхати усім разом. Але Надія відмовилася. Вона подала на розлучення та пішла. Я виїхав за кордон із донечкою. Трохи згодом приїхала ще й моя мати — треба було доглядати за малечею. Надія повернулася на колишню роботу й досі намагається довести всім, що гідніша моєї посади.
Так, вона розумна й відповідальна, але сім’я — не її доля. Вона зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але буде вже запізно.