Він був звичайним хлопчиськом — вуснатим, трохи незграбним, з незручно зав’язаним краваткою та блискучими очима, які дивилися на неї так, наче інших дівчат на світі просто не існувало. Весна тільки починалася. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі сором’язво визирали маленькі жовтенькі квітки.
— Це для тебе, — прошепотів він, подаючи їй крихітний букетик. Проліски.
— Будеш моєю нареченою? — запитав тихо, мало не шепотом, ніби боявся, що вітер почує його першим.
Вони не були близькими, але іногда балакали про дрібниці. Він часто проходив повз її дім, кожного разу гукаючи, щоб помахати рукою.
Вона засміялася — від здивування, від ніяковості.
Навкруги усі дівчата в класі хизувалися трояндами, хтось приносив з дому гвоздики, у когось були великі букети нарцисів. А в неї — ці дивні скромні квіти, які ніхто не називав гарними.
— Проліски? — подруги схлипнули в долоні. — Що, справжніх квітів йому шкода? Фе! Як же це нечемно!
Вона не знайшла, що відповісти, і просто сховала букетик у сумку. Нічого не сказала. Пішла з подругами. Навіть не озирнулася. Дуже хотіла. Але раптом помітять.
Він більше не проходив повз вікна. Вона знала — чекала, сама собі в цьому не зізнаючись.
Обходила його стороною, щоб не зустрітися поглядом, щоб він не гукнув.
Їй було соромно за свій вчинок. Якщо це можна так назвати.
А потім хлопчик зник.
Сім’я переїхала в інше місто. Дізналася від тих самих подруг. Більше його вона не бачила.
Тільки інколи, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона все ще чує його голос: «Будеш моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Роки минули.
Дівчина стала жінкою — гарною, впевненою, мудрою. Вчилася в художній школі, потім у університеті, і одного разу потрапила на лекцію про український керамічний посуд.
Лектор поставив на стіл тендітну чашку з золотистою облямівкою та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Веснянка», серія «Серце», 1970-ті роки, — промовив він. — Тут зображено проліски. В українській традиції ці квіти — символ чистоти, перших ніжних почуттів, приязні, яку не вкраде час. Лише рідкісна людина подарує їх — бо коли вони даруються з любов’ю, їхнє жовте світло залишається з тобою назавжди. Воно — немов дотик сонця до серця.
І раптом її серце стислося. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільне подвір’я, хлопчина з несміливою усмішкою та його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона заплющила очі й усміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у чужому місті…
І, дивлячись на чашку з жовтими пролісками, вона раптом зрозуміла: той маленький хлопчисько колись дав їй те, що більш ніхто не зміг.
Його маленький букет став невидимою ниткою, що сяє крізь роки.
І в цю мить їй здалося, що десь далеко, за чужими хатами і дорогами, він теж п’є чай — і згад…а в його руках тримає таку саму чашку з пролісками, немов часинка їхнього спільного минулого досі гріє його долоні, як той весняний вітерець, що колись поніс їхні слова в небуття.