**ЖЕНЧИК-ОДНОЛЮБ**
Женчик що-вихідного возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпились хлопці, присідаючи коло «залізного коня», наче зграйка горобчиків, і пильно спостерігали, як господар то чистить мотор, то підкручує якісь гвинтики, то ганчіркою витирає до блиску нікельовані деталі.
— Оце так швидко буде їздити! — захоплено повторювали хлопці. — Женчик, а нас підвезеш?
— Вам ще малі, а мотоцикл — штука серйозна, не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Женчик змилосердився:
— Ну, може, кілька кіл по двору…
«Горобчики» раділи, а потім бігли на футбольне поле, тягнучи за собою м’яч. Женчик повертався додому, мився, а матір буркотіла:
— Коли в тебе дівчина з’явиться? Ось у Ковальчуків уже другий син одружився, а вони обоє молодші за тебе. Про що ти думаєш? Уже не хлопчина, щоб у гаражі з залізом копатися…
Залізом мати називала і стару машину діда, яку той віддав Женчикові після армії. Женчик довів її до блиску, поставив на хід і перефарбував — тепер вона сяяла, мов нова.
— Мій «Запорожець» ніби заново народився. Я стільки в нього вклав — діду буде приємно. У такому стані його охоче куплять. Тільки от продавати вже не хочу, шкода… — пояснював Женчик.
— Усе добре, але шостий рік, як ти з армії, а дівчини як не було, так і нема. Боюся, що залишишся із своїм залізом, а щастя ж у родині, сину… — зітхала Олена Петрівна.
— Та де ж я дівчину знайду? На танці не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно — нікого не розгледіш, — сміявся син.
— Точно, і про що з тобою пристойна дівчина говоритиме? — махала рукою мати. — Моя провина, каюся. Книжок ти не читав, окрім шкільної програми, театру у нас у місті нема, а до музею тебе не затягнеш. Усе на думці — машини, мотоцикл і всяка техніка.
— Так я ж і працюю за спеціальністю, у сервісі, мамо, — відповідав Женчик. — Повір, мої руки потрібні.
— А відмити їх годі, мій Саморобко. Усі рушники забруднив — довелося темні вішати, якщо помітив. І яка дівчина буде з тобою про машини базікати? — усміхалася мати.
— Яка? — Женчик дивився на свої руки. — Та, яка покохає…
— Для початку сходив би до музею, аби підняти свій культурний рівень, сину.
— І що я там робитиму? Сам? Анізащо! — відрізав син.
— Чому сам? У небожа Сашка зараз канікули — відеш його, а сестра твоя тільки порадіє, — наполягала мати. — Прогуляйтеся містом, у кафе морозива поїсте — ось тобі й культурний вихід.
— Розвідка щодо панянок? — кмітливо запитав Женчик, сміючись з матеріного плану.
Минуло кілька днів, і за вечерею мати оголосила:
— Завтра субота. До нас Сашко прийде.
— І що? — не зрозумів син. — Нехай приходить.
— Я обіцяла йому, що ви до музею підете, — нагадала мати. — Він радий і чекає. Прийде в святковому.
— А… — згадав Женя. — То таки музей? Ну, гаразд, підемо, коли пообіцяли.
Погода видалася чудова. Але спершу Женя з десятирічним Сашком зайшли до кафе, щоб поїсти морозива, а потім вже, як обов’язок, — до музею.
Вони купили квитки, і касирка сказала:
— Ідіть швидше, група вже зібралася, екскурсія тільки почалася — наздоженете в першому залі!
Женя з небожем поспішили приєднатися. Сашко проліз уперед, щоб краще чути розповідь, а Женя, навпаки, ховався за чужими спинами — чогось ніяковів.
Але він добре бачив дівчину-екскурсовода й намагався не пропустити жодного її слова, бо як тільки побаЖенчик не міг відірвати очей від її блакитних очей, як справжній чарівник, зачарований дивовижною пташкою, що раптом злетіла у його життя з далеких шкільних спогадів.