Свекруха півроку тому переїхала до нас. У неї є власний будинок, вона цілком може сама про себе доглядати, але вмовила сина, що їй потрібна допомога. Мовляв, їй страшно самій, тому він швиденько перевіз її до нашої двокімнатної хрущовки.
Марія Іванівна — жінка з нелегким характером. Вона завжди хоче бути в центрі уваги, хай там що. Поки був живий її чоловік, до нас не чіплялася. Я була радій, бо за всі роки шлюбу так і не змогла з нею знайти спільну мову.
— Ой, доню, перед приходом чоловіка треба виглядати гарно. Я навіть у свої роки такого собі не дозволяю. І м’ясо треба готувати інакше — тобі б на курси записатися, раз мати не навчила.
Ось такі слова я чула постійно. З її слів, у неї все ідеально, а в мене «руки не з того місця ростуть». Раніше ми бачилися лише на свята, тож я мовчала та терпіла, але тепер її витівки щодня стають нестерпними.
Свікор помер минулого року. Ми знали, що так буде — він багато років боровся з онкологією. Після його смерті на свекруху було страшно дивитися. Вона нічого не їла, не пила — наче тінь ходила. Перший місяць ми навіть не залишали її саму.
Але згодом родичка отямилася і повернулася до життя. І знову почала мені грубити та причеплятися. Для мене це був знак, що вона одужала. Тільки я даремно раділа — вона почала вмовляти сина, що їй важко жити самій.
— Я почуваюся самотньою, нікому не потрібною. Мені страшно в будинку одна, ще й тахікардія почалася. Може, пожили б разом? — скиглила вона.
Чоловік не горів бажанням, але здавився. Постійні дзвінки та розповіді про скрутне життя перемогли його. Але я стояла на своєму до останнього. Жити зі свекрухою я не хотіла категорично. Вона ще й пропонувала переїхати до неї — мовляв, у неї більше місця. Може, і так, але там я точно не буду господинею. Та й наша квартира в самому центрі — зручно і до дитсадка, і до роботи.
Я знала напевно — не можна піддаватися на її хитрощі, бо на своїй території вона мене з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але мати — є мати. Він обіцяв, що зробить усе, щоб цей переїзд був тимчасовим, і що ставитиме її на місце, щоб мене не чіпала.
Ми живемо разом уже півроку. Наші з чоловіком стосунки так погіршилися, що йдеться вже до розлучення. Я стала злою, нервовою, бо цілими днями танцюю навколо неї, як служниця.
Зроби чай, виведи на прогулянку, ввімкни серіал… А потім ще вислухай, як їй ніхто уваги не приділяє. А якщо щось не так зробиш — вона зараз же грає сердечний напад і вимагає «швидку».
Хотіли з чоловіком поїхати на море, але свекруха влаштувала істерику, що ми її знову кидаємо. Мовляв, треба її брати з собою. Але мені такий відпочинок не потрібен. Чоловік лише плечима знизує, а я розумію, що мій терпець добігає кінця. Якщо йому мати дорожча за мене — будемо розлучатися.