**Щоденник**
Сьогодні був особливий день. Я йшов пероном, насолоджуючись теплим весняним сонцем. Сім років я провів у заробітках, працюючи на лісозаготівлях у глушині. Та ось, заробивши чималу суму гривень і накупивши подарунків для мами та сестри, нарешті повертався додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув я знайомий голос позаду.
— Діду Іване! Хіба не впізнав мене? — зрадів я.
Старий приклав долоню до чола, примружився й уважно подивився на мене.
— Та це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Степанко! Ось так зустріч! Ми вже й надіятись перестали тебе побачити! Хоча б вісточку подав би…
— Там, де я був, пошта рідко доходила. Як мої? Мама, Оля, усі живі-здорові? Небога моя, певно, вже до школи ходить? — усміхнувся я.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— Виходить, ти нічого не знаєш… Погано, Степанко. Дуже погано… Мами твоєї вже три роки, як нема. Оля спочатку запила, а потім кинула Марійку й зникла.
— А Марійка? Де вона? — обличчя моє похололо.
— Оля її минулої зими зачинила в хаті й тікала. Ми не відразу дізналися. Через три дні моя бабуся почула галас — пішла дивитись, а бідолашна стоїть у вікні, заплакана, просить допомоги. Забрали Марійку. Спочатку до лікарні, а потім — у інтернат.
Усю дорогу ми їхали мовчки. Дід Іван не наважувався турбувати мене, даючи час зібратись із думками. За півгодини візок зупинився біля закинутого подвір’я. Я дивився на зарослий двір, ледь впізнаючи рідну хату. Очі заповнились сльозами.
— Не впадай у відчай, Степане. Ти молодий, сильний — швидко все приведеш до ладу. Знаєш що? Поїдемо до нас. Відпочинеш, повечеряємо разом. Бабуся моя дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, але я піду додому. Ввечері зайду до вас.
Весь день я розчищав двір, а ввечері прийшли гості: дід Іван із дружиною — бабою Галею.
— Степанку! Який же ти став гарний! Справжній козак! — бабуся кинулась обіймати мене. — Ми вечерю принесли. Поїмо, а потім допоможемо тобі в хаті прибрати. Як же добре, що ти повернувся!
— Може, ви щось знаєте про Олю? Як так вийшло? Вона ж завжди була порядною… — за вечерею запитав я.
— Нічого не знаємо. Не витримала бідолага. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Занадто багато впало на її плечі. А що з Марійкою робитимеш? Може, забереш? Таки рідний дядько, — сказала баба Галя.
— Не знаю. Спочатку в хаті порядок наведу, потім поїду до неї. Побачимо, вона ж мене майже не знає.
Через тиждень я вирішив поїхати до міста, побачитись із Марійкою. По дорозі зайшов у крамницю з іграшками. Ввічлива, темноволоса дівчина зустріла мене теплою усмішкою.
— Допомогти з вибором? — запропонувала вона.
— Так. Я в іграшках не тямлю. Дайте, будь ласка, ляльку для семирічної дівчинки, і ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритно дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
— Ось! Це саме те, що потрібно. Зараз усі дівчатка від таких у захваті.
— Дякую! Сподіваюсь, моїй небозі сподобається, — зрадів я.
***
Марійка зустріла мене холодно. Дивилась з-під лоба й мовчала. Але, побачивши подарунки, трохи відтанула й нарешті усміхнулась.
— Ти ж мене майже не знаєш, — почав я.
— Знаю. Мені бабуся й мама показували твої фото й розповідали про тебе, — перебила дівчинка.
— Та ну? — посміхнувся я. — І що розповідали?
— Що ти добрий і хороший. Дядьку Степане, а коли ми поїдемо додому? — тихо прошепотіла Марійка, озираючись.
Питання дитини приголомшило мене. Я зрозумів — їй тут непросто.
— Марійко, тебе тут ображають? — так само тихо запитав я.
— Так, — дівчинка схилила голову й заплакала.
— Зараз я не можу тебе забрати, але обіцяю — скоро ти будеш вдома. Гаразд?
— Гаразд, — прошепотіла вона.
Я відразу пішов до директора інтернату, та почув невтішні новини.
— Розумію, ви рідний дядько… Але для опікінської ради цього замало. У вас є офіційна робота?
— Ні. Я ж казав — тільки-но з заробітків. Але в мене є гроші.
— Це не аргумент! Усе має бути офіційно. Ваш сімейний стан? Дружина, діти є?
— Немає, — похитав головою я.
— Погано… Якщо справді хочете оформити опікунство, вам треба влаштуватись на роботу й одружитись.
— Та це ж не за день робиться! А Марійка хоче додому!
— Нічим не можу допомогти, — розвів руками директор.
Провівши майже увесь день у місті, я ледь встиг на останній автобус. Присів на вільне місце й поринув у важкі думки.
— Ой, вітаю! — почув я приємний голос.
— Це ви? — здивувався. — Як ви тут опинились?
Поруч сиділа та сама ввіПізніше того вечора, коли Аня зізналася, що теж давно закохана, але боялася зізнатися першою, ми всі троє — я, вона і Марійка — сиділи за столом у її хаті, і я вперше за останні роки відчув, що нарешті знайшов свою справжню родину.