**Любовь без права на близькість**
Ольга Миколаївна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни ще чотири години, а втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панував звичний рух — медсестри метушилися між палатами, а рідні пацієнтів пошепки розмовляли в куточках.
— Лікарю Захаренко, до вас відвідувач, — повідомила молода медсестра Настя, зазираючи до кабінету.
— Хто саме?
— Родич пацієнта з сьомої палати. Коваленко, здається.
Ольга Миколаївна кивнула і відклала історію хвороби, яку вивчала. Коваленко. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоч вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов стрункий чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими карими очима. Ігор Коваленко тримав у руках пакет із фруктами і виглядав схвильованим.
— Добрий день, лікарю. Як почувається моя дружина?
— Сідайте, будь ласка, — Ольга Миколаївна показала на стілець перед столом. — Стан Ганни Іванівни стабільний. Вона добре реагує на лікування.
Ігор з полегшенням зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Ольга Миколаївна дивилася на цього чоловіка і відчувала знайомий біль у грудях. Біль, який оселився там півроку тому і не давав спокою ні вдень, ні вночі.
— Ігоре Петровичу, ваша дружина сильна жінка. Інсульт був не надто масштабний, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичного життя.
— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй прямо у вічі. — Я знаю, що ви доглядаєте за Ганною більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені розповідала.
Ольга Миколаївна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Ганні Іванівні більше уваги, але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
— Це моя робота. Кожен пацієнт вартий уваги.
— Проте дякую. Чи можу я її відвідати?
— Звичайно. Тільки не перевтомлюйте її довгими розмовами.
Ігор підвівся зі стільця, але не поспішав йти.
— Лікарю, можу поставити вам особисте питання?
Ольга Миколаївна напружилася.
— Кажіть.
— Ви заміжня?
Питання зависло в повітрі. Вона дивилася на Ігоря й розуміла, що це не просто цікавість. У його очах читалося те саме почуття, яке мучило її саму.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Не заміжня.
— Зрозуміло. Вибачте за нетактовність.
Він попрямував до дверей, але на порозі обернувся.
— Ольго Миколаївно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…
— Не треба, — перебила вона. — Будь ласка, не треба.
Ігор кивнув і вийшов. Ольга Миколаївна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози набігають на очі. Вона підвелася й підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.
Все почалося в жовтні, коли Ганну Іванівну привезли з першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко пішла на поправку. Але її чоловік Ігор щодня приходив до лікарні, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.
Спочатку Ольга Миколаївна просто спостерігала за цією родинною ідилією з професійною цікавістю. Така турбота була рідкістю в її практиці. Зазвичай рідні відвідували хворих навмання, а деяких і взагалі ніхто не навідував.
Але поступово вона почала помічати, що чекає появи Ігоря в відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що шукає привід затриматися біля сьомої палати, коли він там.
А він, здавалося, теж почав звертати на неї увагу. Запитував про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони розмовляли про книги й фільми. Нічого поганого, звичайна людська спілкування.
Але почуття не питають дозволу. Вони приходять самі й оселяються в серці, не рахуючись із обставинами.
Ганна Іванівна виписалася через три тижні. Ольга Миколаївна думала, що більше їх не побачить, і намагалася забути той дивний збудження, яке відчувала під час зустрічей з Ігорем.
Але в лютому у Ганни Іванівни стався повторний напад. Цього разу серйозніший. Її привезли швидкою, Ігор був блідий, як крейда.
— Лікарю, рятуйте її, будь ласка, — благав він, коли Ольга Миколаївна виходила з реанімації після огляду. — Вона для мене все. Ми разом тридцять років.
Тридцять років. Ольга Миколаївна подумки повторила це число. Тридцять років шлюбу, спільних спогадів, звичок, кохання. А що в неї? Порожня квартира, робота й нерозділене почуття до чужого чоловіка.
— Ми зробимо все можливе, — пообіцяла вона.
І справді робила. Консультувалася з колегами, вивчала новітні методи лікування, слідкувала за кожним зміною вІ коли за вікном знову зашумів дощ, Ольга Миколаївна усміхнулася крізь сльози, розуміючи, що іноді саме чесність і терпіння роблять любов справжньою.