**Кохання без права на близькість**
Оксана Петрівна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни залишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панувала звична метушня — медсестри бігали між палатами, родичі пацієнтів тихо розмовляли кутками.
— Докторе Шевченко, до вас відвідувач, — повідомила молода медсестра Настя, заглядаючи до кабінету.
— Хто саме?
— Родич пацієнтки із сьомої палати. Лещенко, здається.
Оксана Петрівна кивнула й відклала історію хвороби, яку вивчала. Лещенко. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася тримати емоції під контролем.
У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими каріми очима. Богдан Лещенко тримав у руках пакет із фруктами й виглядав схвильованим.
— Добрий день, докторе. Як почувається моя дружина?
— Сідайте, будь ласка, — Оксана Петрівна вказала на стілець перед столом. — Стан Ганни Яківни стабільний. Вона добре реагує на лікування.
Богдан із полегшенням зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Оксана Петрівна дивилася на цього чоловіка й відчувала знайомий біль у грудях. Біль, що оселився там півроку тому й не давав спокою ні вдень, ні вночі.
— Богдане Миколайовичу, ваша дружина — сильна жінка. Інсульт був не дуже обширний, мова вже відновлюється. При належному догляді вона зможе повернутися до звичного життя.
— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй прямо у вічі. — Я знаю, що ви працюєте з Ганною більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала.
Оксана Петрівна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Ганні Яківні більше уваги, ніж іншим пацієнтам. Але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
— Це моя робота. Кожен пацієнт заслуговує уваги.
— Все одно дякую. Можу я до неї зайти?
— Звичайно. Тільки не стомлюйте її довгими розмовами.
Богдан підвівся зі стільця, але не поспішав йти.
— Докторе, можу задати вам особисте питання?
Оксана Петрівна напружилася.
— Слухаю.
— Ви одружені?
Питання зависло у повітрі. Вона дивилася на Богдана й розуміла, що це не просто цікавість. У його очах читалося те саме почуття, яке мучило її саму.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Не одружена.
— Зрозуміло. Вибачте за нетактовність.
Він направився до дверей, але на порозі обернувся.
— Оксано Петрівно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…
— Не треба, — перебила його вона. — Будь ласка, не треба.
Богдан кивнув і вийшов. Оксана Петрівна залишилася одна в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася й підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.
Усе почалося в жовтні, коли Ганну Яківну привезли із першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко пішла на поправку. Але її чоловік Богдан щодня приходив до лікарні, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.
Спочатку Оксана Петрівна просто спостерігала за цією родинною ідилією із професійною цікавістю. Така турбота була рідкістю в її практиці. Зазвичай родичі відвідували хворих наскільки, а деяких і взагалі ніхто не відвідував.
Але потім вона почала помічати, що чекає на появу Богдана у відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що знаходить приводи затриматися біля сьомої палати, коли він там.
А він, здавалося, теж почав звертати на неї увагу. Запитував про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони говорили про книги та фільми. Нічого ганебного — звичайна людська розмова.
Але почуття не питають дозволу. Вони приходять самі й оселяються в серці, не зважаючи на обставини.
Ганна Яківна виписалася через три тижні. Оксана Петрівна думала, що більше їх не побачить, і намагалася забути той дивний жар, що з’являвся при зустрічах із Богданом.
Але в лютому в Ганни Яківни стався повторний напад. Цього разу серйозніший. Її привезли на швидкій, Богдан був блідий, як стіна.
— Докторе, рятуйте її, будь ласка, — благав він, коли Оксана Петрівна виходила з реанімації після огляду. — Вона для мене все. Ми разом тридцять років.
Тридцять років. Оксана Петрівна мимоволі повторила це число. Тридцять років шлюбу, спільних спогадів, звичок, кохання. А що в неї? Порожня квартира, робота й нерозділене почуття до чужого чоловіка.
— Ми зробимо все можливе, — пообіцяла вона.
І справді робила. Консультувалася з колегами, вивчала новітні методи лікування, стежила за кожним зміною в стані паціІ тоді Оксана Петрівна зрозуміла, що справжнє кохання — це не завжди бути разом, а іноді просто відпустити, щоб зберегти чиюсь честь і власний спокій.