Дощ стукав по даху старенької хати, коли Олена Іванівна почула несміливий стук у двері. Відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився — нерішучий, наче вибачливий.
— Хто там? — гукнула вона, підходячи до дверей.
— Відчиніть, будь ласка, — донісся тихий жіночий голос. — Я заблукала…
Олена Іванівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла до нитки. Темне волосся прилипло до обличчя, легенька куртка була мокра наскрізь. У руках дівчина тримала невелику сумочку.
— Господи, та ти ж вся мокра! — Олена Іванівна зняла ланцюжок, розчинила двері. — Заходь швидше, застудишся ж!
— Дуже вам дякую, — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на покривці. — Я Марічка. Ішла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон розрядився, зовсім не знаю, де я…
— Ну ж бо, роздягайся негайно! — Олена Іванівна забігала, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?
Марічка смущено опустила очі.
— Посварилася з… з хлопцем. Він мене з машини висловив, каже, сама дійдеш. А я й не знала, що тут так далеко до села…
— Ото негідник! — обурилася Олена Іванівна. — Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю заварю. А то ж уся тремтиш.
Марічка пройшла в невелику, але затишну кухню. Олена Іванівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висхне. А ти звідки?
— Зі села, — невиразно відповіла Марічка, вдячно приймаючи халат. — Працюю в місті, в конторі.
— Ото молодь пішла! — похитала головою літня жінка. — За мого часу чоловіки сумління мали, ніколи б так жінку не образили. А тепер що твориться… Сідай за стіл, зараз годуватиму тебе.
Олена Іванівна заметушилася біля печі. Дістала з холодильника яйця, масло, швидко підсмажила яєчню. Нарізала хліба, подала домашні соління.
— Їж, не соромся, — поставила перед Марічкою тарілку. — Видно ж, що голодна. Коли востаннє їла?
— Вранці трохи, — зізналася дівчина, жадібно накидаючись на їжу. — Ми цілий день їздили, сварилися…
— А через що посварилися? Якщо не секрет, звісно.
Марічка помовчала, жуючи хліб з маслом.
— Він хотів, щоб я… щоб ми разом жили. А в мене робота, свої плани. Не готова я ще. Ось він і розсердився, наговорив усього…
— Добре робиш, що не поспішаєш, — схвально кивнула Олена Іванівна. — Я он у твої роки поспішила, за першого зустрічного вискочила. Думала, кохання все витерпить. Не витерпіло. Покинув мене з маленьким сином, пішов до іншої.
— У вас є син? — зацікавилася Марічка.
— Був, — похмуро відповіла Олена Іванівна. — Дорослий уже, своя родина. Тільки ми з ним… не дуже ладнаємо. Рідко бачимось.
Вона налила собі чаю, задумливо помішала цукор.
— А ви тут самі живете? — обережно спитала Марічка.
— Самі. Дачу покійний чоловік збудував, другий то був. Гарний був чоловік, шкода, рано помер. Тепер он тільки влітку сюди приїжджаю, то й то не щороку. У місті квартира є, там зімую.
Марічка кивнула, доїдаючи яєчню. Дощ поступово стихав, але за вікном вже скупчувалися сутінки.
— Слухай, доню, — сказала Олена Іванівна, — лишайся на ніч. Вранці проводжу до автобусної зупинки. А тепер у темряві та в таку погоду нікуди не підеш.
— Ви певні? Не хочу вам зайвого клопоту…
— Та що ти! Яка тамВона чекала ще кілька років, аж поки не зустріла на базарі колишню сусідку, яка розповіла, що Катю вбили в сусідньому місті через борги, і ніхто навіть не прийшов на похорон.