**Щоденниковий запис**
— Мамо, ну що ти знову переймаєшся! — роздратовано кинула Оксана, навіть не відриваючи очей від телефону. — Ну не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.
— Які справи? — тихо запитала Ганна Михайлівна, стискаючи в руках серветку. — Маринка обіцяла приїхати з дітьми, Богдан теж казав, що звільниться. А Олесь взагалі сказав, що подарунок уже купив.
— Ну й що? — Оксана нарешті підняла голову. — Маринка з дітьми хворими сидить, у Богдана проблеми на роботі, а Олесь у відрядженні застряг. Ніхто спеціально так не робить.
Ганна півгодини сервірувала стіл у вітальні. Вишита скатертина, найкращий сервіз із комоди, який діставався лише на свята. Сімдесят років — хіба не свято? Вона цілий тиждень купувала продукти, зранку готувала улюблені страви дітей. Оселедець під шубою для Маринки, печеню з грибами для Богдана, торт «Київський» для Олеся.
— Оксанко, може, ще раз подзвонимо? — попросила вона. — Може, вони встигнуть?
— Мам, годі вже! — Оксана підвелася зі столу. — Мені треба додому. Сашко сам із дітьми, стомиться.
— Але ми ж навіть не поїли як слід…
— Що тут є? Салатики. Я вдома нормально поїм.
Ганна дивилася, як молодша донька збирала сумку. Швидко, поспішно, наче боялася запізнитися на щось важливе.
— Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться.
Поцілунок у щоку, хлопок дверей. Ганна залишилася сама біля столу, накритого на шість персон.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушував лише тикання годинника на стіні. Ті самі годинники, що подарував чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят вони відзначили за цим столом! Дні народження, Нові роки, випускні, весілля…
Ганна почала прибирати. Оселедець під шубою склала у контейнер — завтра віднесе сусідці Галі. Печеню теж у холодильник. Торт порізала на шматки — вийшло багато.
Коли все було прибрано, вона сіла у крісло чоловіка й взяла телефон. На екрані — непрочитані повідомлення.
*«Мамо, з днем народження! Вибач, що не приїхала. Діти з температурою. Навідаюся на вихідних. Цілую»* — від Маринки.
*«Мам, вітаю! Проблеми в офісі, можуть звільнити. Подарунок передам через Оксану. Будь здорова»* — сухо, по-богданівськи.
*«Мамусю, з ювілеєм! Затрималися у Львові, рейс скасували. Нагорожу при зустрічі. Люблю»* — від Олеся.
Усі вибачаються, усі люблять, усі обіцяють «потім». Ганна вимкнула телефон і заплющила очі. Втома навалилася раптом — важка, клейка.
Наступного дня у двері дзвонила сусідка Галя з букетом гладіолусів.
— Ганно, з вчорашнім! — посміхнулася. — Вибач, що не завітала, онук на змаганнях був.
— Дякую, — Ганна взяла квіти. — Заходь, чаю поп’ємо.
— Як святкування? Діти приїжджали?
Ганна мовчала. Галя здогадалася.
— Знову не змогли?
— Справи в них, — тихо відповіла Ганна. — Робота, хворі діти…
— А ти їм казала, як це для тебе важливо?
— Навіщо? Вони ж дорослі, самі повинні розуміти.
Галя похитала головою.
— Повинні, та не розуміють. Мої теж такі. Доки не скажеш прямо — не доходить.
Пили чай із залишками торта. Галя розповідала про внуків. Ганна слухала й думала, що з сусідкою говорити легше, ніж з рідною дитиною.
— Давай до гуртку запишемося? — запропонувала Галя. — У будинку культури і співи є, і рукоділля.
— Що ти, Галко. Не до того мені.
— А до чого? Діти виросли. Чому б і тобі не пожити для себе?
Після візиту сусідки Ганна довго роздумувала. Жити для себе? А як? Вона все життя була «для інших». Спочатку для батьків, потім для чоловіка, потім для дітей. Навіть після його смерті продовжувала: доглядала внуків, прала, готувала.
Ввечері дзвонила Маринка.
— Мам, як справи? Як святкування?
— Нормально.
— Оксана казала, ви вдвох сиділи. Ну я ж поясняла — у нас кір. Ванько з температурою, Софійка в синах. Лікаря викликали.
— Розумію. Діти важливіші.
— Та годі так казати! Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Просто не вдалося.
— Знаю.
— Слухай, а можеш у суботу прийти? Посидити з дітьми пару годин? Мені до лікаря треба.
Ганна замовкла.
— Добре, прийду.
— Дякую, мамо! Ти найкраща!
Після дзвінка Ганна сиділа біля вікна. На подвір’ї діти гралися в пісочниці, матусі на лавочках базікали. Звична картина, але сьогодні вона здавалася чужою.
У суботу Ганна прийшла до Маринки. Діти й справді хворіли, хоч і видужували. Ванько капризючив, Софійка висіла на бабусі.
— А чому ти не приходиш до нас щодня? — запитала Софійка, влаштовуючись на колінах.
— А навіщо щодня?
— Ну, щоб разом бути. Мама завжди зайняГанна обняла онуку і вперше відчула, що щастя — це не тільки чекати на інших, а й знаходити його в собі.