Месть чоловіка виявилася не за адресою… 😒🌿
Роками почуття не слабшали, а лиш міцніли на заздрість усім навколо. За сім років між ними жодного разу не пробігла чорна кішка. Єдине, що Станіслав, озираючись, поступово почав мучитися вічним супутником сімейного щастя — ревнощами. Будучи стриманою людиною, він не випускав цей порок назовні, придушуючи сумніви в собі.
Хто знає, які бурі клекотіли в душі підводника, коли він бачив захоплені погляди чоловіків, спрямовані на дружину, і чув компліменти колег на святкових прийомах. Але ззовні нічого не видавало, і навіть Олена не помічала тривоги чоловіка — або не хотіла помічати. А Станіслав мовчазно назрівав, ніби нарив перед тим, як луснути.
Корабель вирушав у море на контрольний вихід. Звична схема. Десять днів тривог і нервів, десять безсонних ночей. Рано-вранці Стас поцілував сплячого сина, прошепотів Олені «повернуся через десять діб» і пішов виконувати свій обов’язок. Море було неласкаве, техніка капризувала. Стас служив у механічній службі і вибивався з сил, латаючи норовливі механізми.
Тому ще гірше було почути рішення командира на сьомий день — повертатися в базу через масові поломки. Злість і роздратування Стаса пом’якшувала лише одна думка: теплий бік дружини став ближчим на три дні. А оскільки чоловіча сила також сумувала, то весь шлях додому він провів у піднесеному настрої, малюючи в уяві різні сценарії.
У базу повернулися пізно ввечері. Закінчивши з формальностями, Стас навіть не випив традиційну стопку за прибуття — мов скажений кінь поспішав додому. Уявляючи, як сховає обличчя в ніжній грудній проміжок дружини, він добіг до будинку, швидко піднявся на третій поверх і зупинився перед рідними дверима.
Була перша година ночі. *Вони вже сплять*, — подумав Стас. Уявив, як тихо роздягнеться і підсість до Олени, її здивування, а потім… Ще акуратніше всунувши ключ у замок, він обережно його повернув і пройшов у передпокій. Замок працював ідеально — механік із нього був відмінний.
На жаль, дружина, схоже, не спала. З-під неповністю закритих дверей спальні пробивалося світло, і чулися якісь звуки. Стас не зняв навіть фуражку, навшпиньках підійшов ближче. Під ложечкою занудило. Через щілину він побачив те, що навіть у найстрашнішому сні не міг уявити.
Горів нічник. На його подружньому ліжку розкинувшись лежала жінка, а її біляве волосся розсипалося по подушці. Все інше закривала фігура оголеного чоловіка, який ритмічно піднімав зад до стелі. Жінка голосно стогнала — так, як ніколи не стогнала з ним. Стас замертво вкопався на місці. Все життя розсипалося в одну мить.
Невідомо, скільки він простояв у напівпаралізованому стані. Але коли прийшов до тями, вже не контролював себе. У міліцейських протоколах це звучить як «у стані важкого душевного потрясення».
Охоплений жагою помсти за зраду Стас судорожно шукав кобуру на поясі. Її, звісно, не було. Штик теж. Він кинувся на кухню. Перше, що потрапило під руку, — виделка. Красива мельхіорова виделка з набору, подарунок на весілля.
Стиснувши в руці цю «зброю», Стас повернувся до спальні. Увірвався, мов буревій, у кімнату зрадниці, перехопив виделку двома руками і з усієї сили замахнувся…
Рука ображеного військового не здригнулася. Виделка, прочертивши широку дугу, углибилася прямо між ногами перелюбника. Описати крик, що розлягся, неможливо. Ветеран війни з сусідньої квартири, який пережив блокаду Ленінграда і штурм Берліна, розповідав, що прокинувся з криком «Бомби!!!» і підняв на ноги всю сім’ю. Його довго вмовляли, що нічого не сталося — аж сорок хвилин.
Сусідські діти описались, батьки ледь не втратили свідомість від ультразвукового впливу. А вівчарка інших сусідів вила до ранку, ніби оплакуючи чиєсь собаче життя.
Залишивши знаряддя помсти в тілі зрадника, Стас різко розвернувся і кроком маршру вийшов із спальні. В ньому лишилося одне бажання: покинути цей чужий дім, напитися до нестями і вранці забрати речі.
У передпокої вже горіло світло. І там стояла… Олена. У домашньому халатику, з рушником на голові. Прекрасна і спокуслива. Для Стаса, який вже втратив усі орієнтири, цього вечора вистачило.
— Твій брат Сергій із дружиною… його ж перевели, — промовила вона. — Я їм віддала нашу спальню, поки тебе нема. Ми з сином… Та що там за крики?
— Я… ти розумієш… виделка…
— А я ходила в душ. Вдень напір слабкий, а вночі нормально. Слухай, Стасю, у них щось трапилося…
— Ага… — тільки й вимовив Стас і впав у непритомність.
Те, що брата перевели, що його дружина теж білява, і що вони мали приїхати саме зараз, Стас пам’ятав. Але червона пелена на очах закрила все. І хто ж міг подумати!
У підІ з того часу кожен раз, коли Сергій бачив виделку, він несвідомо сідав на краєчок стільця.