Отакий, але найрідніший
— Оленко Миколаївно, та ви що?! Так не можна! — голос Дмитра Івановича тремтів від обурення. — Я ж вам не родич!
— А хто родич?! — різко випрямилась жінка, стискаючи в руках зім’ятий папірець із лікарні. — Син мій, що дзвонить раз на півроку зі свого Києва? Чи онука, яка вже й забула, що в неї є бабуся? А ти ось третій рік щоранку питаєш, як справи, ліки приносиш, коли в мене грошей не вистачає!
Дмитро Іванович ніяково переступав з ноги на ногу в передпокої. Високий, сутулий чоловік років шістдесяти, з сивою щетиною і добрими, втомленими очима. Прийшов, як завжди, дізнатись, чи треба щось купити, а тут таке…
— Та ж квартиру на мене переписувати — це ж неможливо! Що люди скажуть? Що сусіди подумають? — нервозно крутив у руках стару кепку.
— А мені байдуже, що вони думають! — Олена Миколаївна пройшла в кімнату, сіла у своє улюблене крісло біля вікна. — Сідай, чого стоїш, як стовп.
Дмитро Іванович несміливо присіў на край дивану. За вікном моросив жовтневий дощ, вода стікала по шибках, і від цього в кімнаті було особливо затишно. На підвіконні цвіли фіалки — Дмитро Іванович сам приніс їх навесні, казав, що в нього вдома вони не приживаються, а тут, бач, радують господиню.
— Послухай мене уважно, — Олена Миколаївна склала руки на колінах. — Вчора була у лікаря. Серце зовсім погане, тиск скаче. Каже, у будь-яку мить може статись… Ну, ти розумієш.
— Не кажіть такого! — перелякався Дмитро Іванович. — Ви ще поживете, я вам допомагатиму, як і раніше. Ліки нові є, хороші…
— Дмитрику, — тихо покликала його жінка, і він здригнувся. Вона дуже рідко називала його на ім’я. — Ти розумієш, про що я? Мені страшно помирати самій. Дуже страшно. А з тобою якось менш лячно.
Познайомились вони три роки тому в черзі у поліклініці. Олена Миколаївна стояла з направленням до кардіолога, трималась за груди, важко дихала. А він сидів поруч, чекав своєї черги. Побачив, що жінці погано, підійшов, запропонував води зі своєї пляшечки.
— Дякую, сину, — прошепотіла тоді Олена Миколаївна. — Добрий ти чоловік.
Виявилось, що живуть у сусідніх будинках. Дмитро Іванович став заходити, питати про здоров’я. СпочаДмитро Іванович мовчки взяв її руку в свою, і обоє зрозуміли — родинними бувають не ті, хто спільна кров, а ті, чиє серце б’ється в такт.