— Годі! Досить! — Галина кинула ганчірку в раковину, і бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Іване? Не можу!
Чоловік відірвав очі від газети, невдоволено скривився.
— Що там у тебе знову? Нерви? Попий валер’янки.
— «Попий валер’янки»! — передражнила його Галина, поставивши руки на стегна. — Тридцять років одне й те саме! «Попий, Галю. Не кричи, Галю. Де вечеря, Галю?» А я що, по-твоєму? Покійниця якась?
Іван склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки з’їжджають з глузду, думав він. Не працюють — от і вигадують проблеми.
— Галино Миколаївно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилося? Розкажи нормально.
— Трапилося? — вона засміялась, але сміх вийшов якийсь надламаний. — Нічого не трапилося, Ване. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, звісно, але зрозуміла.
Галина витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи її були повільними, наче обдуманими. Іван насторожився — дружина так поводиться, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що говорити? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю вип’ємо? Ти ж обіцяла котлет на вечерю…
— Котлет, — повторила Галина й похитала головою. — Звісно, котлет. А знаєш, Ване, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Іван розгубився. Такі запитання завжди ставили його у глухий кут. Навіщо щось робити для себе, коли є родина, дім, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула Галина. — Ось саме так. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— На танцях у клубі, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до інституту, на філологію. Пам’ятаєш?
Іван смутно пригадував щось таке, але тоді це здавалося йому дівочими дурницями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна добре вийти заміж?
— Ну пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Бо ти сказав: «Навіщо тобі вчитися, якщо ми одружимося? Дітей матимемо, дім потрібно буде вести». І я послухала. Перша причина.
Галина підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у м’яча. Такий же сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилася Олена, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. До бібліотеки. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: «Що за дурниці? Хто дитину доглядатиме? Сиди вдома, доглядай».
— Та й правильно сказав! — обурився Іван. — Дитина без матері — що? Безпритульна!
— Правильно, — погодилася Галина. — Друга причина. Потім народився Андрій. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну праХто ліки купував, до лікаря водив?