Три дні без дзвінка
Марія Іванівна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, почула гудок і повісила назад. Апарат працював, отже, справа не у техніці. Вона глянула на годинник — десята година. Зазвичай Андрій дзвонив о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день поспіль.
— Може, захворів? — пробурмотіла вона, витираючи пил з полички під телефон. — Чи може, у відправку раптом відправили?
Але син завжди попереджав про поїздки заздалегідь, це було їхньою невимовною домовленістю. Марія Іванівна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоч цукру всипала, як завжди. Сіла біля вікна, почала спостерігати за двором. Сусідка Ганна Петрівна розвішувала білизну, весело насвистуючи якусь пісеньку. У неї ж діти дзвонять кожного дня, онуки на вихідних приїжджають. А Андрій…
Телефон задзвонив різко, болюче. Марія Іванівна кинулася до нього, ледь не перекинувши стілець.
— Ало! Андрію?
— Вибачте, ви не туди потрапили, — пролунав незнайомий жіночий голос.
— Ой, вибачте…
Повісила слухавку. Серце билося десь у горлі. От так, аж розхвильВона повернулася до вікна, і в цю мить почула знайомий крок у під’їзді — син нарешті повертався додому.