**Щоденник Олени Семенівни**
Прокинулася від гуркоту. Знову. Щось летіло, розбивалося. Годинник показував шосту ранку. Неділя, єдиний день, коли можна поспати хоча б до восьми.
— Мамо! — кричав Микола з кухні. — Де моя чашка? Ти знову все переклала!
П’ятдесят два роки. Встала з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалася. Сиве волосся, мішки під очима. Коли я встигла так постаріти?
— Іду вже, — пробурмотіла й поплелася до кухні.
Микола стояв серед безладу. На підлозі — уламки тарілки, яку він, мабуть, кинув у пошуках своєї «найкращої» чашки. Двадцять п’ять років, зріст під метр дев’яносто, а поводиться як зіпсована дитина.
— Ось твоя чашка, — дістала з сушарки синю кружку з написом «Найкращий син».
Купила її давно, ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити по-людськи. Тепер цей напис здавався насмішкою.
— Чому ти її туди поставила? Я ж казав — вона має стояти на столі!
— Колю, я помила посуд вчора ввечері…
— Не Колю! Микола! Скільки можна повторювати!
Він вихопив чашку, налив туди холодного чаю з казанка. Я дивилася на уламки й думала: знову прибирати, знову купувати нову тарілку, знову терпіти.
— Мам, що сталося? — у дверях з’явилася Софійка. Худа, тендітна, у старої піжамі. Дев’ятнадцять, а виглядає на шістнадцять. Вчиться у педагогічному, мріє працювати з дітьми. Якщо вчитиметься. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доню. Тарілка розбилася.
— Сама розбилася, так? — хмикнув Микола. — Сама взяла й упала.
Софійка мовчки взяла щітку й почала змітати уламки. Так спокійно, ніби це звичайна процедура.
— Не чіпай! — гаркнув Микола. — Я не просив тебе прибирати!
— А хто буде? — тихо запитала вона.
— Не твоя справа!
Я сіла за стіл, схилила голову на руки. Боже, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній домівці?
Десять років тому помер Андрій. Мій чоловік, батько дітей. Серце не витримало. Або просто він не захотів жити у цьому божевільному світі. Тоді Микола ще вчився у коледжі. Через півроку кинув. Казав — не подобається. Влаштувався у магазин — пропрацював два тижні. Звільнився, бо начальник — «дурень». Будівництво — «колєги — ідіоти». Автомийка — «хазяїн — скотина». Так і минули роки. Спочатку я сподівалася, що він знайде себе. Потім просила спробувати. Потім благала. А потім змирилась.
А він ставав ще злішим. На світ, на життя, на мене з Софійкою. А найбільше — на мене. Я винна в тому, що він «невдаха». Я його неправильно виховала. Я маю його годувати, одягати, утримувати.
— Мам, а що на сніданок? — Микола плюхнувся за стіл.
— Яєчня, каша…
— Знову каша! Набридла мені ця бурда! Купи нормальні мюслі!
— Коль, ми вчора купували мюслі. Ти їх з’їв за два дні.
— Значить, купи ще!
— На що? Зарплату тільки через тиждень.
— Це твої проблеми!
Я встала, відчинила холодильник. Пів пачки сиру, три яйця, шматок хліба. До зарплати — ще сім днів. Софійка підробляє: роздає флаєри по вихідних. Сто гривень на день. Вистачає на проїзд та обіди.
— Можу зробити яєчню, — сказала я.
— З ковбасою!
— Ковбаси немає.
— Тоді не треба! Набрид цей жебрацький стіл!
Він штовхнув стілець, той з грюком упав.
— Миколо, годі, — тихо промовила Софійка.
— А ти не вказуй мені! Думаєш, краща за мене? Зі своїм дурним інститутом?
— Я нічого не думаю…
— Ще й як думаєш! Дивишся на мене, ніби я…
— Миколо, заспокойся, — я встала між ними.
— І ти замовкни! Набридли мені обидві! Живу як у в’язниці! У цій проклятій хаті!
— Ніхто тебе тут силою не тримає, — вирвалось у мене.
Він завмер. Повільно повернувся.
— Що ти сказала?
— Нічого.
— Ти сказала, щоб я їхав? Натякаєш?
Я мовчала. Але… так. Хотіла. Боже, як хотіла! Прокидатися у тиші. Не здригатися від кожного звуку. Не ходити навшпиньки у власній хаті.
— Ну так знай — я не їду! Це ж і моя хата! Я тут прописаний!
— Хата приватизована на мене, — тихо сказала я.
— І що? Я твій син! У мене є права!
— А в тебе є обов’язки.
— Ось і почалось! — він ударив кулаком по столу. — Я поганий син! Я нероба!
— Ти кричиш на мене кожен день! — щось усередині мене прорвалося. — Ти нічого не робиш! Ти живеш за мій рахунок та ще й мене обвинувачуєш!
— Замовкни!
— Не замовкну! Я втомилась! Розумієш? Мені п’ятдесят два, я працюю зранку до ночі, щоб прогодувати двох дорослих людей!
— Одна вчиться й допомагає, — вставила Софійка. — А другий…
Наступного ранку в будинку було так тихо, що Олена навіть трохи звикала до цієї нової, мирної спокою, і тоді вона зрозуміла — це був її перший справді вільний день.