Вона сказала «так»
Ганна Дмитрівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на її сиве волосся, акуратно зачесане у зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.
— Галю, ну чого ти там завмерла? — гукав на неї Петро Іванович, заходячи до кімнати. — Сніданок холоне.
Вона не обернулася. У відбитті скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а досі доглядає за собою. Волосся хоч і пореділо, але акуратно зачесане. Штани випрасувані, черевики начищені.
— Чую тебе, Петре, — тихо відповіла вона.
Петро Іванович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалася?
— Та нічого, дурниці якісь. Снився дивний сон.
Ганна Дмитрівна поставила чашку на підвіконня. У сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поруч метушилася мама, поправляла фату, примовляла щось ласкаве. Прокинулася з мокрими очима.
— Який сон? — Петро Іванович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Наше весілля приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Красиве.
Чоловік нахмурився.
— Що значить «не таке»? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Ганна Дмитрівна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля пройшло у ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Петро Іванович і його товариш за свідка. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фотографіях вона усміхається, але очі якісь порожні. Ніби це й не її обличчя.
— Іди снідати, — сказав Петро Іванович. — А то запізнишся на роботу.
Ганна Дмитрівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша та спокій. Петро Іванович спочатку нарікав — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Та вона наполягла. Хотілося бути серед людей, серед книжок. Удома ставало душно.
Сніданок минув мовчки. Петро Іванович читав газету, інколи коментував новини. Ганна Дмитрівна їла вівсянку, думала про щось своє. За вікном шумів дощ.
— Ввечері заїдемо до Михайла, — сказав чоловік, не підводячи очі від газети. — Він дзвонив, запрошував на вечерю.
— Добре.
— Оленка, мабуть, щось особливе приготувала. Знаєш, як вона старається.
Михайло — їхній єдиний син. Оженився три роки тому на Олені, дівчині тихій та господарській. Ганна Дмитрівна невістку любила, але зустрічі з молодими нагадували їй про власну молодість, яка пройшла якось непомітно.
У бібліотеці день плив звично. Відвідувачі приходили й ішли, вона видавала книжки, приймала назад, розставляла по полицях. У обідню перерву сіла у куточку читальної зали, відкрила збірку поезій. Випадково трапилися рядки: «А щастя було так можливе, так близько…»
— Ганно Дмитрівно, можна вас на хвилинку? — покликала колега, молода дівчина Наталка.
— Звісно. Що трапилося?
— Та от, не знаю, як бути. Василь зробив мені пропозицію, а я сумніваюся.
Наталка сіла поруч, нервозно теребила край хустки. Очі червоні, видно, плакала.
— У чому річ? Не кохаєш його?
— Кохаю! Дуже кохаю. Але мама каже, що він мені не пара. Що в нього робота так собі, перспектив немає. А в Олега Павленка своя фірма, він тебе за мною доглядає.
Ганна Дмитрівна подивилася на дівчину. Двадцять два роки, гарна, усе життя попереду. І той самий вибір, що колись стояв перед нею самою.
— А що серце каже?
— Серце… — Наталка схлипнула. — Серце за Василя. Але мама мабуть права. Треба головою думати, а не серцем.
— Наталко, — Ганна Дмитрівна взяла дівчину за руку. — А знаєш, що я тобі скажу? Головою думати, звісно, треба. Але якщо зовсім серце не слухати, то потім усе життя шкодуватимеш.
— Ви думаєте?
— Думаю. І не тільки думаю — знаю.
Після роботи Ганна Дмитрівна не поспішала додому. Пройшлася парком, де колись гуляла в молодості. Тут вони з Петром Івановичем познайомилися. Він тоді служив у армії, приїхав у відпустку до рАлеша обійняв її, і вона відчула, що нарешті знайшла те, що шукала все життя — справжнє щастя.