Ольга стояла біля вікна й дивилась, як її донька Марічка завантажує останні коробки в машину. Дівчина метушилась, переставляла сумки, щось пояснювала чоловікові. Вже зовсім доросла, тридцять років, а мати все ще бачила в ній ту малу дівчинку, що колись ціплялась за її спідницю й боялась залишатись сама.
— Мамо, ти готова? — гукнула Марічка з подвір’я. — Пора їхати!
Ольга взяла з підвіконня невелику торбинку з речами й повільно пішла до дверей. У передпокої на комоді стояли світлини — весілля доньки, день народження онуки Софійки, сімейна відпустка на дачі. Звичайне сімейне життя, яке тепер здавалось таким далеким.
— Іду вже, — відповіла вона, замикаючи квартиру.
Машина стояла у дворі з відкритим багажником. Чоловік Марічки, Андрій, курив біля під’їзду й нервозно поглядав на годинник.
— Добрий день, Ольго Іванівно, — кивнув він. — Як справи?
— Нормально, — стисло відповіла вона.
Андрій завжди звертався до неї офіційно, хоч вони знали одне одного вже вісім років. Не те щоб він був поганою людиною, просто… холоднуватий. Ольга ніколи не почувала себе з ним зручно.
— Сідай позаду, мамо, — Марічка відчинила задні двері. — Там зручніше.
Їхали мовчки. Ольга дивилась у вікно на знайомі вулиці, які поступово змінювались незнайомими районами. Переїзд до доньки здавався правильним рішенням. Після смерті чоловіка жити самій стало важко, та й здоров’я вже не те. А тут онука, можна допомогти з дитиною.
— Ось ми й приїхали, — оголосила Марічка, коли машина зупинилась біля сучасної багатоповерхівки. — Наш дім.
Квартира виявилась простористою та світлою. Велика вітальня, окрема кухня, три спальні. Марічка з гордістю показувала ремонт, нові меблі, техніку.
— А це твоя кімната, мамо, — вона відчинила двері в найменшу кімнату. — Я її спеціально для тебе облаштувала.
Кімната була акуратною, але безликою. Одномісне ліжко, шафа, стіл біля вікна. Усе нове, усе чуже.
— Дякую, доню, — Ольга поставила торбинку на ліжко. — Дуже мило.
— Мамо, а де Софійка? — запитала вона, оглядаючись.
— У подруги залишилась на денек. Завтра приведу, познайомитесь як слід.
Ольга кивнула. Софійку вона бачила лише кілька разів — на дні народження, на Новий рік. Марічка рідко приїжджала в гості, завжди була зайнята роботою, домом, чоловіком.
Ввечері вони сиділи на кухні й пили чай. Андрій гортав планшет, Марічка розповідала про сусідів, про магазини поруч.
— Мамо, тобі тут сподобається, — говорила донька. — Район спокійний, люди порядні. У дворі дитячий майданчик, поліклініка поруч.
— Так, добре тут у вас, — погодилась Ольга.
— І ще, ти ж мені допоможеш із Софійкою. А то няня дорога, а садочок лише з вересня.
Андрій підвів голову від планшета.
— Маню, ми ж домовлялись, що твоя мама буде сама за себе. Не треба її навантажувати.
— Та яке там навантаження? — обурилась Марічка. — З онукою посидіти — це ж радість, а не робота.
— Звичайно, допомагатиму, — поспішила додати Ольга. — Я ж не для того сюди переїхала, щоб просто сидіти.
Андрій знизав плечима й знову втупився у планшет.
Наступного ранку Марічка привела Софійку. Дівчинці було чотири роки, жвава, балакуча, точна копія Марічки в дитинстві.
— Софійко, це бабуся Оля, — представила донька. — Тепер вона житиме з нами.
— Привіт, бабусю, — ввічливо сказала дівчинка, але трималась насторожено.
— Привіт, сонечко, — Ольга присіла перед онукою. — Яка ж ти гарненька!
— Мамо, а чому бабуся живе у моїй кімнаті для іграшок?
Марічка зніяковіла.
— Софійко, це тепер бабусина кімната. А іграшки ми переставимо до тебе в спальню.
— Але там уже багато іграшок! А де я буду будувати замки?
— Щось придумаємо, — Марічка взяла доньку на руки. — Не засмучуйся.
Ольга зрозуміла, що зайняла кімнату, яку Софійка вважала своєю територією. Неприємне почуття провини кольнуло в грудях.
— Може, я можу спати у вітальні? — запропонувала вона. — На дивані.
— Та що ти, мамо! — обурилась Марічка. — Ти тепер тут живеш, у тебе має бути своя кімната.
Але весь день Софійка поглядала на зачинені двері до бабусиної кімнати з якимось сумом.
Дні пішли своєю чергою. Марічка йшла на роботу, Андрій теж працював, часто до пізнього вечора. Ольга залишалась із Софійкою. Дівчинка поступово звикала до бабусі, але близькості не виникало. Вони були ввічливі одна до одної, як незнайомі люди.
— Софійко, хочеш, розповім тобі казку? — пропонувала Ольга.
— Не треба. Мама мені читає книжки з малюнками.
— А може, пряник спекемо?
— У мами є магазинні. Вона каже, вони корисніші.
Кожна відмова ранила Ольгу. Вона хотіла бути потрібною, хотілаОльга взяла телефон, набрала номер сусідки Наталки і сказала: “Приходь сьогодні вечером, розповім, як я знову повернулась додому”.