Чужий, але найближчий
— Оленко Петрівно, та що ви?! Так не можна! — голос Григорія Івановича тремтів від обурення. — Я ж вам не рідний!
— А хто рідний?! — різко випросталась жінка, стискаючи в руках зім’ятий папір із лікарні. — Син мій, що дзвонить раз на рік зі свого Києва? Чи онука, яка вже й забула, що у неї є бабуся? А ти вже третій рік щоранку питаєш, як справи, ліки приносиш, коли в мене грошей не вистачає!
Григорій Іванович ніяково переступав з ноги на ногу у передпокої. Високий, сутулий чоловік за шістдесят із сивою щетиною і добрими, стомленими очима. Прийшов, як завжди, дізнатись, чи треба щось купити, а тут таке…
— Та ж квартиру на мене переписувати — це ж несерйозно! Що люди скажуть? Що сусіди подумають? — він нервово крутив у руках стару кепку.
— А мені байдуже, що вони думають! — Оленко Петрівна пройшла у кімнату, сіла у своє улюблене крісло біля вікна. — Сідай, чого стоїш, як стовп.
Григорій Іванович несміливо присіл на край канапи. За вікном моросив осінній дощ, вода стікала по шибках, і від цього у кімнаті було особливо затишно. На підвіконні цвіли фіалки — Григорій Іванович сам приніс їх навесні, казав, що в нього вдома вони не приживаються, а тут, бач, будуть тішити господиню.
— Слухай мене уважно, — Оленко Петрівна склала руки на колінах. — Вчора була у лікаря. Серце зовсім погане, тиск скаче. Каже, у будь-який момент може статись… Ну, ти розумієш.
— Не кажіть так! — злякався Григорій Іванович. — Ви ще поживете, я вам допоможу, як і раніше. Ліки нові є, хороші…
— Грицю, — тихо покликала його жінка, і він здригнувся. Вона рідко називала його за ім’ям, зазвичай офіційно. — Ти ж розумієш, про що я? Мені страшно помирати самій. Дуже страшно. А з тобою не так лячно.
Познайомились вони три роки тому у черзі до поліклініки. Оленко Петрівна стояла з направленням до кардіолога, трималась за груди, важко дихала. А він сидів поруч, чекав своєї черги. Побачив, що жінці погано, підійшов, запропонував води зі своєї пляшечки.
— Дякую, сину, — прошепотіла тоді Оленко Петрівна. — Добрий ти чоловік.
Потім виявилось, що живуть у сусідніх будинках. Григорій Іванович почав заходити, питати про здоров’я. Спочатку раз на тиждень, потім частіше. Оленко Петрівна готувала йому обід, а він лагодив у квартирі те, що зламалось. Так незамітно і звикли один до одного.
У Григорія Івановича була своя історія. Дружина померла п’ять років тому від раку, дітей у них не було. Залишився сам у порожній хаті, де кожна річ нагадувала про минуле. Працював усіІ коли під вікнами заспівали птахи, Григорій Іванович усміхнувся, бо знав — тепер у його житті знову є хтось, кому він потрібен.