Ганна Яківна зупинилася біля під’їзду, важко дихаючи. Пакети з продуктами немов наливалися свинцем, а підйом на четвертий поверх без ліфта з кожним роком ставав все важчим. Сімдесят два — не вісімнадцять, хоч вона ніколи в цьому не зізнавалася.
— Тіто Ганно! — почулося знизу. — Зачекайте, я вам допоможу!
Вона обернулася й побачила сусіда з другого поверху — молодого хлопця на ім’я Богдан, який працював у ІТ. Завжди з навушниками, але чемний.
— Не треба, — відрізала вона, міцніше стискаючи покупки.
— Та я все одно додому йду! — Богдан простягнув руку до пакетів.
Вона рвонулася назад, немов від полум’я.
— Я ж сказала — сама!
Хлопець зав’яз на сходах, розгублено зморщивши брови.
— Гаразд… як скажете.
Він пройшов повз, а вона глянула йому вслід з докором. Оце знався благодійник! Невже йому більше нічим зайнятися, окрім як лізти до чужих справ?
Йшла повільно, зупиняючись на кожному майданчику. Пакети справді важкі — купила все на тиждень, щоб зайвий раз не бігати. Але зізнатися в цьому? Ніколи.
Дісталася нарешті до дверей. Ключі, звісно ж, на дні сумки. Один пакет зісковзнув, і яблука покотилися по підлозі.
— От халепа, — буркнула вона.
Сусідські двері відчинилися.
— Ганно Яківно? Щось трапилося? — визирнула Оксана Степанівна, пенсіонерка з-за сходів.
— Нічого, — відповіла Ганна, збираючи фрукти. — Пакет розірвався.
— Давайте я допоможу! — Оксана вискочила у домашніх капцях. — Ви що, самотужки це все несли? Могли ж подзвонити, пішли б разом!
— Не потрібна мені ваша допомога, — різко підвелася Ганна Яківна, притискаючи яблука до грудей. — Сама впораюся.
— Та чого ви така горда? — сусідка розвела руками. — Ми ж сусіди, маємо піклуватися одне про одного.
— Мені не потрібна ваша турбота! — майже крикнула Ганна Яківна і, не слухаючи, захлопнула двері.
У квартирі було тихо й прохолодно. Вона поставила пакети на стіл і опустилася на стілець. Руки тремтіли.
Чого всі лізуть? Чому не залишать її у спокої? Вона ж жила сама довгі роки — і нічого, справлялася. А тепер кожен намагається втулити свою «допомогу».
Розкладала покупки: хліб, молоко, ковбасу, консерви. На м’ясо грошей не вистачило, але це дрібниці. Головне — щоб ніхто не смів сказати, що вона сама не може про себе подбати.
Задзвонив телефон. Дзвонила донька з Києва.
— Мам, як справи? — почувся голос Марічки.
— Усе гаразд, — відповіла вона, насилу натягуючи бадьорість.
— Я тут подумала… Може, знайти тобі помічницю? Хороша жінка, перевірена. Приходитиме раз на тиждень, прибиратиме, у магазин сходить.
— Навіщо мені помічниця? — зморщилася Ганна Яківна. — Я що, інвалід?
— Та ні, просто так легше. І мені спокійніше.
— Не потрібна мені ніяка помічниця! Сама впораюся!
— Мам, ну не впертийся. Тобі ж уже сімдесят два…
— І що? — її голос різко піднявся. — Відразу до будинку для літніх? Чи може в труну класти?
— Та про що ти?! — збентежилася Марічка. — Я просто хочу допомогти.
— Не треба мені вашої допомоги! Набридло вже! Усі навколо — неначе я вже й ні на що нездатна.
Вона кинула трубку, не слухаючи. Серце билося часто, у скронях пульсувало. Пішла у вітальню, сіла у крісло.
На стінах — світлини: весілля з покійним чоловіком, маленька Марічка на руках, святкові посиденьки. Раніше вони викликали теплоту. Зараз — лише гірку порожнечу.
Телефон дзвонив знову. Вона не підходила. Нехай.
Але дзвінки не втихали.
— Та годі вже! — схопила трубку.
— Мам, чого не береш?! — голос доньки був напруженим. — Я перелякалася!
— Нічого не сталося. Просто не хочу розмовляти.
— Слухай, а може, до нас у Київ переїдеш? У нас кімната вільна після того, як Андрій оженився. Будеш з онуками, не самотня.
У горлі стиснуло.
— Я нікуди не поїду. Тут мій дім. Чотиридцять років у цих стінах.
— Але ти ж там зовсім одна. Раптом щось…
— Що має статися? Я ще не розвалилася!
— Мам, чому ти так? Я ж піклуюся про тебе.
— Не треба мені вашої турботи! — випалила вона і витягла шнур із розетки.
Тиша. Ганна Яківна сиділа біля вікна. На вулиці сміялися діти, матусі з колясками. ЖиВона підвелася з крісла, протерла пил зі світлини, де всі вони були разом, і тихо прошепотіла: “Дякую, що ви є”.