**Щоденник**
Сьогодні знову відчула, як важко буває прийняти чуже тепло…
Настя Іванівна зупинилася біля під’їзду, перевела дух. Тяжкі пакети з ринку буквально виривалися з рук, а підйом на четвертий поверх без ліфта здавався справжньою каторгою. Сімдесят чотири роки — це вам не жарти, хоч вона ніколи у цьому не зізнавалася.
— Тіто Настю! — почула вона знизу. — Зачекайте, допоможу!
Настя Іванівна обернулася й побачила сусіда з другого поверху — молодого хлопця на ім’я Ярослав, який працював IT-шником. Завжди у навушниках, але чемний.
— Не треба, сама впораюся, — різко відповіла вона, щільніше притискаючи пакети.
— Та ну, тіто Настю, це ж дрібниця. Я все одно йду додому.
Ярослав простягнув руку, але вона рвонулася назад.
— Говорила ж — не треба! Не маленька, сама донесу.
Хлопець зніяковіло завмер:
— Ну… добре. Як скажете.
Він пройшов повз і швидко зник на сходах. Настя Іванівна проводила його холодним поглядом. Знайшовся добродій! Ще й розкаже всім, яка немічна стара мешкає на четвертому.
Кожен поверх давався з труднощами. Вона зупинялася, віддихала, знову йшла. Пакети були справді важкі — купила всього, щоб не ходити зайвий раз. Але зізнатися в цьому? Ніколи.
Нарешті дісталася до дверей. Ключі, звичайно ж, на самому дні сумки. Поки шукала, один пакет вислизнув — яблука посипалися на підлогу.
— От лихо, — проворчала вона.
Двері сусідньої квартири відчинилися.
— Насте Іванівно? Що трапилося? — визирнула Ганна Степанівна, пенсіонерка з третього поверху.
— Нічого, — буркнула Настя, збираючи фрукти. — Пакет порвався.
— Ой, давайте я допоможу! — Сусідка вискочила у домашніх капцях. — Чому ж ви самі тягнете? Могли б подзвонити, пішли б разом.
— Не треба мені вашої допомоги, — різко випросталася Настя Іванівна. — Сама впораюся.
— Та що ви така горда? — Ганна Степанівна розвела руками. — Ми ж сусіди, маємо підтримувати одне одного.
— Мені не потрібна ваша турбота! — майже скрикнула вона і, не слухаючи, увірвалася в квартиру, грюкнувши дверима.
У хаті було тихо й прохолодно. Вона поставила пакети на стіл і впала на стілець. Руки тремтіли від втоми. Чому всі лізуть? Всі ці роки вона справлялася сама — і нічого. А тепер кожен хоче “допомогти” немічній старусі.
Розбираючи покупки, вона зітхнула: м’яса не вистачило, але це не страшно. Головне, щоб ніхто не думав, що вона не може про себе подбати.
Задзвонив телефон. Донька Катруся з Києва.
— Мам, як справи?
— Все добре, — намагалася говорити бадьоро.
— Слухай, може, знайти тобі прибиральницю? Добра жінка, буде приходити раз на тиждень.
— Навіщо? — Настя Іванівна насупилася. — Я що, непрацездатна?
— Та ні, просто так легше. І мені спокійніше.
— Не треба мені ніякої прибиральниці! Сама впораюся!
— Мам, ну не впертийся. Тобі ж уже…
— Вже що? — перебила вона. — Час у домівку для старих збиратися?
— Та годі тобі! Я ж просто хочу допомогти.
— Мені не потА потім Настя Іванівна глянула на фотографію внуків на полиці і зрозуміла, що саме ця гордість позбавила її років тепла, яке вона могла б дарувати іншим і отримувати сама.