– Мамо, ну що ти знов за своє! – Оксана з роздратуванням ляснула долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
– Нічого ми не домовлялись, – спокійно відповіла Ганна Іванівна, продовжуючи помішувати чай. – Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
– Та як же не домовились? – обурилася донька. – Ти ж сказала, що подумаєш!
– Подумала. І вирішила, що не буду.
У кухні зависла напружена мовчанка. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не вірила в почуте. Зять Дмитро нервував біля холодильника, явно почуваючись не в своїй тарілці.
– Мам, але ж у нас складна ситуація, – почала знову Оксана, намагаючись говорити м’якше. – Дмитро роботу втратив, я у декреті з Марійкою. Грошей зовсім нема, а банк не чекає.
– А чому ви раніше про це не думали? – Ганна Іванівна поставила чашку на блюдце. – Коли кредит брали на цю вашу машину, я вас попереджала.
– Яку машину? – спалахнула Оксана. – Це ж не машина, а старе залізо! Нам їздити ні на чому було!
– На тролейбусі їздили б. Я сорок років на тролейбусах їздила – і нічого, жива.
– Мамо! – Оксана встала зі столу і почала нервово ходити по кухні. – Ти що, серйозно вважаєш, що ми повинні з дитиною на громадському транспорті торочитися?
– А чому б і ні? Я тебе одну виростила, працювала з ранку до ночі, і ні в кого допомоги не просила.
Дмитро нарешті наважився втрутитися.
– Ганно Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми їх повернемо, як тільки я роботу знайду.
– Коли знайдеш? – без злості, але твердо запитала вона. – Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.
– Я обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.
– Звісно, знайдеш, – кивнула Ганна Іванівна. – Тільки не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі житиму?
Оксана різко повернулася до матері.
– У тебе пенсія гарна! Дванадцять тисяч! Ми просто просимо допомогти з платежем – п’ять тисяч. У тебе ж залишиться сім!
– На що залишиться? – Ганна Іванівна дістала із шухляди зошит і окуляри. – Давай порахуємо. Комуналка – три тисячі. Ліки – дві, а то й більше. Їжа – тисячі три. Ось уже вісім. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо до лікаря треба буде йти?
– Мамо, ну ти ж не щомісяця одяг купуєш, – спробувала заперечити Оксана.
– А взуття? А білизна? А якщо пральна машина вмре? На що нову братиму?
– Ми тоді допоможемо, – пообіцяв Дмитро.
Ганна Іванівна глянула на зятя з ледь помітною усмішкою.
– Ти, Дмитре, гарна людина, але допомагати вам буде нічим. Самі просите.
У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула сердитий погляд на матір і пішла до дочки. Дмитро залишився в кухні з тещею.
– Ганно Іванівно, я розумію, що незручно просити, – тихо сказав він. – Але ми справді в глуху. Банк уже дзвонить щодня, погрожує забрати машину.
– І правильно, – спокійно відповіла вона. – Не треба було брати кредит на те, що вам не по кишені.
– Але ми ж родина. Хіба родина не повинна допомагати?
– Повинна. Тільки я вже допомогла. Тридцять п’ять років доньку вирощувала, на ноги ставила, освіту дала. Квартиру їй подарувала, коли заміж вийшла. Думала, тепер моя черга спокійно жити.
Дмитро похилив голову. Оксана повернулася на кухню з дитиною на руках.
– Мамо, невже тобі не шкода онуку? – спитала вона, колишучи малу. – Що, якщо нас на вулицю виженуть?
– Ніхто вас не вижене, – втомлено сказала Ганна Іванівна. – Годі театр робити.
– Як не вижене? А якщо кредит не платитимемо?
– Машину заберуть, і все. А житимете в тій квартирі, яку я вам подарувала.
– Але без машини як ми на роботу добиратимемося?
– Так само, як мільйони людей. На метро, на трамваях.
Оксана сіла на стілець і міцніше притиснула дочку.
– Мамо, ну чому ти така стала? Раніше ти завжди нам допомагала.
– Раніше я працювала і могла собі це дозволити. А тепер живу на пенсію, яку сама заробила.
– Але ж ти не жебрачка! У тебе ж і заощадження є!
Ганна Іванівна уважно подивилася на доньку.
– А звідки ти знаєш про мої заощадження?
Оксана почервоніла й відвела очі.
– Ну… я випадково бачила твій банківський рахунок.
– Випадково? – голос Ганни Іванівни став холодним. – Ти шарила по моїх речах?
– Та ні! Просто він на столі лежав, коли я приходила.
– Лежав у закритому ящику. Значить, все ж таки шарила.
– Мамо, ну яка різниця! – махнула рукою Оксана. – Важливо, що в тебе є гроші, а ми в боргах!
– І що з того? Це мій запас на старость, на ліки, на чорний день.
– На який чорний день? – не витримала донька. – У нас він уже настав!
– У вас він настав, бо живетеА через рік, коли Дмитро знайшов стабільну роботу, а Оксана почала шити на замовлення вдома, вони зрозуміли, що мати була права, і прийшли до неї не з грошима, а з подякою.